Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Проте з цього не слідує, що хрущовські реформи не мають для України, як і для інших неросійських націй СРСР, ніякого реального значення. Тільки центр ваги лежить тут, на нашу думку, не в області формальних, конституційних прерогатив республік, а в чомусь іншому. В чому суть тих важливих соціологічних процесів, що їх симптомом є децентралізація радянського господарського управління? Поперше, децентралізація не має нічого спільного з “демократизацією”, якщо під останнім розуміти самодіяльність громадянства та його безпосередній вплив на державну політику. Не тільки за комуністичною партією збережено монополію політичної влади, але й самі господарські органи мають надалі, як і в попередній сталінській системі, суто бюрократичний характер. Раднаргоспи та управління великих економічних районів є бюрократичними установами, що їх персональний склад призначається згори, і вони підзвітні тільки перед вищими державними органами, а ніяк не перед населенням. Подруге, в лоні радянської бюрократичної верстви наступило внутрішнє пересунення в напрямі збільшення питомої ваги периферійних, провінційних елементів. Щоправда, як уже зазначено вище, економічне плянування залишається в СРСР централізованим. Але зате периферійні групи радянської бюрократії звільнилися в великій мірі від дріб’язкового, повсякденного нагляду і втручання центральних установ, що існувало за сталінських часів. Отже маємо право говорити про децентралізацію в адміністративно-оперативній площині.
Західні дослідники багато займалися останнім часом проблемою т. зв. “мультицентризму”. Комуністичний бльок уже не є сьогодні таким монолітним, як колись. Комуністичні уряди Китаю, Югославії, а навіть маленької Альбанії не є виконавцями волі Кремлю, а ведуть свою власну політику, яка подекуди покривається з політикою Радянського Союзу, але подекуди теж від неї різко відбігає. Навіть т. зв. сателітні держави Середньо-Східньої Европи, що надалі перебувають під гегемонією Росії, користуються тепер більшою свободою рухів, ніж за ери Сталіна. Провідне становище Москви в комуністичному бльоці безперечне, але поруч неї існують інші центри сили, що їм Москва не може просто накидати свою волю, а радше мусить координувати з ними свої рішення, шляхом більш-менш добровільного зговорення.
Західні дослідники проблеми “мультицентризму” не звернули, здається, досі уваги на те, що аналогічні тенденції приходять до голосу і в самому Радянському Союзі. Маю на думці перебудову економічного устрою СРСР на реґіоналістичних основах. У скромніших межах це чейже теж своєрідний “мультицентризм”.
Суть цієї еволюції комуністичного бльоку спробую з’ясувати при допомозі однієї історичної аналогії, що не одному читачеві може здаватиметься надто сміливою. Історики середньовіччя говорять про те, що на переломі першого і другого тисячоліття по Христі позначився розпад усіх великопростірних імперій того часу: Франконської монархії Каролінґів; Візантійської імперії, після того як вона переступила свій апогей часів Македонської династії; Халіфату Аббасидів; Руської держави Рюриковичів. Цей процес відомий в історії під назвою “февдалізації”. Це відбувалося звичайно в той спосіб, що військові та політичні вельможі “вростали в землю” й таким чином з аґентів-урядовців центральної влади перетворювалися на речників місцевих суспільних інтересів. Гідне уваги, що февдальне роздрібнення не було ознакою занепаду, а, навпаки, свідчило про перехід до більш інтенсивних форм громадського й господарського життя, яке, власне в наслідок цього поступу, переставало піддаватися централізованому керівництву екстенсивних, завойовницьких імперій.
Історичні аналогії можуть мати тільки відносне значення, але вони допомагають орієнтуватися у проблемах сучасного світу. Подібності між середньовічним февдалізмом та комуністичним “мультицентризмом” наших днів бачу у двох точках; в обох випадках ідеться про “децентралізацію без демократизації”, про збільшення суспільної сили периферійних можновладців у відношенні до центральної влади, без збільшення вольностей усього населення. Подруге, в обох випадках процес обумовлений ростом продуктивности господарства та складности його організаційної структури.
Недаремно можна було останніми роками раз-у-раз читати у радянській пресі грізні перестороги проти небезпеки “місництва”. Під місництвом розуміють те явище, коли низові господарські органи (наприклад, раднаргоспи) дають перевагу місцевим інтересам над інтересами загальнодержавними. Як довго монополія політичної влади в СРСР збережена за комуністичною верхівкою у Кремлі, центральна влада буде спроможна ліквідувати перерости місництва, що безпосередньо загрозливі для режиму. Проте можна сумніватися, чи пощастить владі викорінити місництво як таке. Бо ця тенденція природно випливає з нового реґіоналістичного економічного устрою, подібно як тенденція до “ведомственного сепаратизму” була природним наслідком колишньої гіперцентралізованої, “вертикальної сталінської системи господарського управління.
Місницькі нахили самі з себе не мусять мати характеру політичної опозиції. У своїй первісній формі вони є тільки змаганням бюрократичних груп, об’єднаних на територіяльній основі, до можливо безконтрольного господарювання у своїх “удільних князівствах”. Ці тенденції можуть проявлятися й на етнічно російських землях, наприклад, у Сибірі, на Далекому Сході тощо. Проте дуже правдоподібне, що в союзних республіках СРСР місництво буде набирати політичного забарвлення, буде зливатися з відосередніми змаганнями неросійських націй.
З’ясуймо це на прикладі однієї історичної аналогії. Русифікований український дворянин XIX століття, що ставав чиновником або офіцером, міг зберігати захалявну любов до рідного краю, “милої Малоросії”. Але ці приватні почування не мали якогось помітного впливу на його публічну діяльність, яка визначалася його суспільною функцією царського служаки. Зате коли той самий чиновник ішов у відставку, осідав на рідному хуторі та ставав діячем місцевого повітового або губерніяльного земства, з нього по певному часі виходив більш чи менш активний “українофіл”.
Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєних “мазепинців” або хоч би навіть комуністичних “націонал-ухильників” у стилі 1920-х років. Ці люди - вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна: її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій “всесоюзний” патріотизм і не виявляють тієї енерґії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі “сателітних” держав. Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню “територіяльного патріотизму” серед верстви, що управляє Українською РСР.
Активними носіями української національної свідомости на радянщині, як відомо, є переважно працівники культури: письменники, науковці, учителі, театральні діячі і т. д. Але ці діячі культури не мають доступу до диспозиційних центрів політичної влади та адміністративного впливу. Не зважаючи на пропаґандивні фрази про
