Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Українці, що їм самим довелося стільки витерпіти з рук російських більшовиків, ніяк не можуть схвалювати злочин, заподіяний Москвою над татарським народом, що його виселено з вітчизни. Зайво витрачати час на докази, що цей акт народовбивства стався без ніякої, прямої чи посередньої української співучасти. Проте факт прилучення Криму до Української РСР створює для української громадськости моральні зобов’язання супроти татарів. Українські патріоти повинні дбати про те, щоб оберігати себе навіть від тіні закиду, що українські національні інтереси йдуть врозріз з правами інших, зокрема слабших, народів. Наш обов’язок - всіми доступними засобами сприяти поворотові татарських виселенців на вітчизну.
Область, що в ній зміни в радянській політиці супроти України найбільше кидаються в вічі, є царина ідеології і пропаґанди. Сталінізм проголошував, що Росія є “старшим братом” усіх народів СРСР, а в першу чергу України. Цей мотив тепер дещо приглушено. Радше говорять про співпрацю “двох рівноправних, братніх народів”. Сакраментальна формула про “великий російський народ” знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають. Отже, виходить, в Радянському Союзі вже об’явилися два, а не тільки, як раніше, один, “великі народи”! Щобільше, офіційна пропаґанда раз-у-раз повторює й наголошує, що Україна є суверенна, що УРСР є “незалежною, возз’єднаною державою”; тільки при цьому не забувають за кожним разом додати, що Україна завдячує своє щастя виключно “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.
В останні часи можна було спостерігати на ряді прикладів, як комуністична політика схильна, в певних ситуаціях, увипуклювати характер Української РСР як окремої, в міжнародно-правному значенні слова, держави. (Пригадаймо, що УРСР вже давніше, у 1947 році, підписала Паризькі мирові договори з колишніми німецькими “сателітами”, а в 1948 - Дунайську конвенцію; через прилучення південної Бесарабії Україна стала наддунайською країною). Українська радянська преса приносить подрібні звідомлення про діяльність делеґації УРСР в Об’єднаних Націях. Гідне уваги, що ця делегація спеціялізується в виступах по колоніяльних питаннях. Прем’єр Української РСР Кальченко входив у склад загальнорадянської делегації на східньоевропейську конференцію безпеки, що відбулася в Варшаві у грудні 1954 року. Мета цього була, мабуть, продемонструвати, що Україна, хоч складова частина Радянського Союзу, разом з цим, у певному розумінні, є окремим членом бльоку комуністичних країн. У вересні 1954 року Українська РСР заключила договір про культурну співпрацю з Польщею. Українські культурні ансамблі ґастролюють від Берліну до Пекіну.
Політичне значення всього цього, звичайно, невелике. Це скорше морально-престижеві, ніж реально-політичні поступки. Проте доводиться сказати, що комуністична влада явно намагається від деякого часу вийти назустріч пробудженій українській національній гордості. Знаючи, з якою дбайливістю більшовицькі можновладці повсякчасно монтують ідеологічні лаштунки, що ними вони обстав-ляють свою реальну, силову політику, приходимо до висновку, що йдеться тут про вельми знаменні явища, що вимагають докладного досліду.
ПЕРЕЯСЛАВ В ІСТОРІЇ Й МІТОЛОГІЇ
Висловом нової лінії було урочисте відзначення тристаліття Переяславської умови. Святкування тривали безперервно всю першу половину 1954 року, творячи безперечно одне з найбільших пропаґандивних видовищ в історії Радянського Союзу. Військові паради, урочисті сесії в усіх установах, від Верховної Ради до сільради, бенкети, промови, злива орденів, спеціяльні “тези”, проголошені ЦК КПРС, - все це вимовно свідчить про те, яку увагу комуністична влада прив’язувала до Переяславських роковин. Коли б нам пощастило розкусити справжній сенс цього прославлення “Переяслава” - це дало б нам ключ до правильного розуміння основних настанов сучасної радянської політики супроти України.
Видатний історик козаччини, Вячеслав Липинський, у своїй монографії “Україна на переломі”, присвяченій останнім рокам гетьманування Богдана Хмельницького, стверджує, що, говорячи про Переяславський договір, мусимо відрізняти історичний факт від мітів, що згодом наросли довкола нього.
Переяслав був тільки одним з епізодів, хоч, очевидно, важливим, у дипломатичній грі великого гетьмана й не відрізнявся засадничо від інших, раніших і пізніших, козацьких трактатів з Польщею, Туреччиною, або навіть Швецією. У всякому випадку, про “возз’єднання” України з Московським царством в 1654 році не може бути мови, бо й після Переяслава Україна виступає як окрема, фактично незалежна держава, з власною воєнною й закордонною політикою, що в багатьох точках зовсім не покривалася з інтересами Москви. У своїх внутрішніх справах Україна була зовсім самостійна, а спроби московського втручання гетьман Хмельницький ліквідував у зародку. Отже, не ідеал російсько-українського єднання, але українська державна рація присвічувала Хмельницькому й його співробітникам, що в їхніх очах Переяславська умова була тільки минущим альянсом. Стверджуючи коньюнктурний характер Переяслава, ми зовсім не порушуємо на цьому місці питання, чи цей крок відповідав тогочасним об’єктивним інтересам України, чи, навпаки, це була трагічна помилка.
В модерній українській історіографії панує думка, що в першу чергу польська політика штовхнула козаччину в обійми Москви. Шляхетська Польща, явно не спроможна утримати козацьку Україну у своїх руках, рівночасно не погоджувалася на її емансипацію та накидала затяжну й руїнницьку війну, що перешкоджала консолідації молодої державности. Коли ж у 1653 році постала загроза польсько-татарського союзу, спрямованого проти України, гетьман мусів шукати радикального виходу з небезпечної ситуації. Щоб забезпечити себе проти московських гегемоніяльних забаганок, Хмельницький, приймаючи московський протекторат, реасекурував себе затісненням співпраці з бльоком протестантських держав (Семигород, Пруссія, Швеція), а рівночасно пробував безпосередньо договоритися з Отоманською Портою, понад головою її кримського васаля.
Якщо Переяслав став згодом вихідною точкою для поневолення України, то тому, що передчасна смерть Богдана Хмельницького стала на перешкоді до здійснення його ширших плянів. Як слушно стверджує Георгій Вернадський у своїй монографії про Хмельницького, коли б Україна зуміла зберегти свою територіяльну єдність (себто коли б не прийшло до відділення Лівобережжя і Правобережжя) та коли б, згідно з намірами Хмельницького, козацька влада була поширена і на решту “руських земель” Польщі, - тоді дальші українсько-московські стосунки уклалися б зовсім інакше. Це були б стосунки між двома рівнорядними партнерами, - й то незалежно від того, чи вони були б дружні, чи ворожі.
Отже не за самої Хмельниччини, але значно пізніше, вже на руїнах козацької державности, виросла в XVIII і XIX століттях “Переяславська леґенда”. В першій фазі, себто коли в XVIII
