Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

І знову схожість з туркменським дутаром: «трохи видовжена, овальна форма корпуса і дві струни – характерні риси щипкових інструментів». Так пише в своїх історичних нарисах дослідник музичного мистецтва Центральної Азії Т Визго. На межі І – IIIcm. нашої ери лютня широко розповсюджується в Центральній Азії. Звук з неї видобувають двома способами: щипком пальців чи плектором (медіатором). Вчений В. Бахман відзначає: «Перша глава історії лютні (до другого тисячоліття) подає нам тільки лютню з довгим грифом (зображення парфянського ритона з Ніси, розписи Топрак-Гала, теракотові статуетки Афросіаба та інші). Починаючи з другої половини другого тисячоліття зустрічаються лютні різних форм – аж до випуклої грушоподібної лютні з коротким грифом». Центральноазіатську лютню знайшли в пам'ятках культури Східного Туркестану, Китаю, Північної Індії, Ірану (зображення на срібних посудинах VII–IX ст.). Пізніше цей музичний інструмент підкорює середньовічну Європу. Зображення дутара, рубаба, гіджака, дойри та інших інструментів у мініатюрному живопису XIV–XVIcm. вказує не тільки на високий рівень самої музики, але і на важливість її ролі в народному житті. А співставлення з нині існуючими інструментами дає можливість уявити багатство темброво-акустичних, виконавсько-технічних можливостей. Існують різні версії походження самого слова «дутар». За однією – воно утворене із слів: «ду» – два і «тар» – струна. За іншою – давній інструмент спочатку називався «туттар». Це пов'язано з тим, що його корпус і гриф виготовляють з тутового дерева. Є й інша назва, зовсім не схожа на попередні. Так, в йомудському діалекті цей інструмент іменують «тамдира», а музику, що грає на ньому, – «тамдирчі». Дослідники туркменської музики вважають, що «тамдира» походить від «танбур» (схожий з дутаром давній музичний інструмент, розповсюджений у Центральній Азії). І в середньовічній туркменській поезії зустрічається слово, що позначає музичний інструмент: «Послухай, як про секретимого серця розкажуть ладами мелодій струни тамдира» (Хусаймігули Мурза). На мій погляд, слово «тамдира» означає буквально «виготовлений у вогні тамдира (глиняної печі)». Бо деку дутара спочатку сушать у тіні, а потім загартовують на вогні тамдира для того, щоб звучання інструмента задзвеніло.

У мене є ще одна гіпотеза, базована на співзвучності слів «тамдира» і «домбра». Останнє, можливо, йде від «звукоподражательной характеристики» інструмента, розповсюдженого у казахів і киргизів, а саме: «домбур-домбур», «домбир-домбир» чи «диммир-диммир». А у окремих туркменських племен звуки дутара могли сприйматися як «таммир-таммир»… Дутар здається досить простим. Та його виготовлення потребує високої професійної майстерності. Батьківщиною дутара вважають Гекдепе, Гизиларбат, Бахарден та інші райони Ахалської області. Саме там була створена висока школа виготовлення дутарів. Досьогодні живі у памяті народу імена Гулгельди, Мамметмурата, Хуммета та інших майстрів».

Чарджуй, Закаспійська область. Молитва сартів

Коркут (Коркут-ата, Хорхут). Перший шаман, покровитель шаманів і співаків, винахідник струнного інструмента кобиз. До прийняття ісламу Коркут – божество (на що вказує його зв'язок з шаманством), близьке образу Буркут-баба, якого вважали безсмертним. Із затвердженням ісламу виник особливий міф про смерть Коркута. В розповсюдженому його варіанті, Коркут побачив уві сні людей, які копали йому могилу. Бажаючи врятуватись від смерті, він поїхав далеко від тих місць, але знову побачив той самий сон. Коркут продовжував мандрувати, але сон переслідував його. Нарешті, вирішивши, що смерть чекає його тільки на землі, Коркут розстелив на поверхні Сирдар'ї килим і цілодобово сидів на ньому, граючи на кобизі. Коли втома здолала Коркута і він заснув, смерть в образі отруйної гадюки вжалила його. «Могила» Коркута на обривистому березі Сирдар'ї вшановувалася ще на початку XX ст. Чудесну силу приписують міфи кобизу Коркута: він міг вирвати з коренями величезне дерево і обігнати найшвидших коней, покладений на могилу Коркута кобиз довго сам по собі подавав жалібні звуки.

Найдавніші міфологічні уявлення про Коркута – у генеалогічних переказах Огузів (записаних Рашідаддіном і Абулгазі) і в огузькому епосі XV ст. «Книга мого діда Коркута». У генеалогічних переказах Коркут виступає як патріарх племені, що прожив 300 років. Він стоїть на чолі старійшин і народу, обирає і скидає ханів, які віддають йому належну шану і беззаперечно виконують його поради. В епосі співець Коркут – радник і помічник ханів і богатирів (багатьом він дає ім'я і благословляє), віщий старець, провидець майбутнього. Вигадуваного левицею сина бека зовнішніх Огузів Арузходжі, названого ним Бісат, Коркут умовляє повернутися до людей; йде на перемовини до велетня-людожера Депегеза (який нищив огузів, а потім був убитий Бісатом); мандрує в далекі краї, сватає богатирю Бамсі-Бейреку наречену, при цьому перемагає в поєдинку її брата Карчара, який убивав усіх сватів. Образ Коркута вплинув на формування інших міфологічних персонажів – покровителів співу і музики Гамбара-Баба (Камбара) і Ашикайдина. Віддзеркалення легенд про Коркута відмічені у казахів, каракалпаків, башкир. У ритуальних пісноспівах башкир Коркут згадується як дух – покровитель чаклунів, який виганяє злих демонів. У середньовіччя легенди про Коркута були відомі в Малій Азії і на Кавказі. Міфологічний мотив, що пов'язує воду, музику й музиканта, широко присутній і в тюркській міфології: Коркут грає на кобизі, плаваючи по воді, «Су аяги ер Коркит» (приблизно можна перевести так: «Води закінчують свій шлях біля мужа-героя Коркута»).

Перекази про Коркута, мудрого патріарха і наставника народу, давнього шамана і співця, занесені