Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт
«Натюрморт із вудилом» Збігнєва Херберта — це величезна культурна та мистецька скарбниця, де автор веде читача через витончений лабіринт людських думок, відчуттів і вражень. Твір є своєрідним втіленням філософської думки, психологічного аналізу та витонченого героїзму.
Збігнєв Херберт, майстерним пера якого визначається літературний шедевр, влаштовує своєрідний «натюрморт» на сторінках роману. У цьому творі, автор розміщує ряд сюжетних елементів як витончений натюрморт, де кожен елемент є частиною складної картини життя та людських взаємин.
Основна сюжетна лінія обертається навколо головного героя, який опиняється в несподіваній ситуації, ставлячи перед ним важливі життєві вибори. Історія вибухає різноманітністю думок та емоцій, поглиблюючи читача в море почуттів та високої літературної якості.
«Натюрморт із вудилом» — це не просто твір, а глибока рефлексія над сутністю людської душі. Збігнєв Херберт розглядає теми вибору, віри, любові та смерті, плетучи їх у складну тканину, насичену філософським змістом та мистецтвом слова.
Мовна витонченість Херберта надає твору унікальний характер. Його проза — це мелодійне втілення думок та вражень, які невловимо вибухають на сторінках твору, поглиблюючи розуміння глибин людської душі.
У своєму «натюрморті», Збігнєв Херберт дарує читачам можливість відкрити для себе нові горизонти та поглибити розуміння власного буття. Цей твір — це запрошення подорожувати світом думок та відкривати для себе непередбачувані перспективи.
Не пропустіть нагоду поглибитися у філософську та естетичну розмаїтість «Натюрморту із вудилом» від Збігнєва Херберта. Замовте свій примірник прямо зараз на readbooks.com.ua та зануртеся в світ витонченої літератури, що залишить невимовне враження та запрошення до глибин духовного розвитку.
НАТЮРМОРТ ІЗ ВУДИЛОМ
Нариси
Дельта
Світ видимий був би більш досконалим, якби моря та континенти мали правильну форму.
Мальбранш, Méditations chrétiennes[1]Immensi Tremor Oceani[2]
Напис на саркофазі Міхіеля де Рейтера, Амстердам, Ніве КеркОдразу ж після перетину бельгійсько-голландського кордону, раптово, наче й без приводу та довгих роздумів, я вирішив змінити первісний план і, замість класичної дороги на північ, обрав шлях на захід, тобто в напрямку моря, щоб пізнати, бодай побіжно, Зеландію — провінцію, зовсім мені не відому, про яку я знав тільки й того, що не спіткаю там якихось значних мистецьких одкровень.
Мої попереднє подорожування Голландією завше відбувалися за рухом маятника, вздовж узбережжя — тобто, образно кажучи, він Блудного сина Боша у Роттердамі до Нічної варти в амстердамському Королівському музеї, а отже типовим маршрутом того, хто ковтає образи, книжки, монументи, залишаючи цілу решту всім тим, хто на подобу до біблійної Марти клопочеться про речі минущі.
Водночас я усвідомлював свою обмеженість, адже відомо, що ідеальний мандрівник — це той, хто зуміє увійти в контакт із природою, людьми, їхньою історією, — а також мистецтвом, і щойно пізнання цих трьох взаємно переплетених елементів є початком знання про досліджувану країну. Тим разом я дозволив собі розкіш одійти від речей «істотних і важливих» задля того, щоб порівняти монументи, книжки й образи з істинним небом, істинним морем, істинною землею.
Отож, ми їдемо велетенською рівниною, цивілізованим степом, дорога гладка, наче стартова смуга летовища, посеред нескінченних лук, подібних до плаского зеленого раю, як на гентському поліптиху братів ван Ейк, — і хоча не діється нічого надзвичайного, і я до цього готовий, бо сто разів про все це читав, однак у моєму сенсорному апараті відбуваються зміни, які важко описати, а водночас вони дуже конкретні. Мої очі міщуха, не звиклі до розлогих краєвидів, непевно і тривожно вивчають далекий горизонт, наче вчаться польотові понад неозорою площиною, подібною радше на велику заплаву, ніж на сталий суходіл, який у моєму відчутті завше асоціювався з нагромадженням узгір’їв, гір, міст, що пнуться вгору, ламаючи лінію виднокола. Тому під час моїх попередніх мандрівок Грецією та Італією я перебував у стані постійної тривоги, безугавної потреби осягнення ширшої, «пташиної» перспективи, яка дозволить охопити цілість чи принаймні більшу частину цілості. Тоді я видирався на урвистий, всіяний мармуром схил Дельфів, щоб побачити місце смертельного поєдинку між Аполлоном і бестією, намагався здобути Олімп у марній надії, що мені вдасться охопити поглядом усю рівнину Фессалії від моря до моря (але саме тоді, на моє нещастя, боги мали якусь важливу нараду у хмарах, отож я нічого не побачив), я також терпляче шліфував стрімкі сходи італійських ратушних веж і соборів, проте в нагороду за мої зусилля отримував заледве щось, що можна назвати «торсом краєвиду», чудові, звісно, що чудові фрагменти, які пізніше блякли, і я укладав їх у пам’яті, мов листівки з краєвидами, ці найбільш облудні образки з фальшивим кольором, фальшивим світлом, позбавлені зворушливості.
Тут, у Голландії, у мене було таке відчуття, що вистачить абиякого пагорка, щоб охопити поглядом усю країну — всі її ріки, луки, канали й червоні міста — наче велику мапу, яку можна наближати й віддаляти від очей. Тут аж ніяк не йдеться про відчуття, доступні прекраснодушним, тобто чисто естетичні, ні, це наче частка всемогутності, зарезервована для вищих істот, — охоплювати неозорі простори з усім багатством подробиць, трав, людей, вод, дерев і будинків, — те, що міститься лише в оці Божому — велич світу і серце речей.
Отож, їдемо рівниною, яка не чинить опору, наче несподівано перестали діяти закони тяжіння, і ми сунемо рухом кулі по гладкій поверхні. Нас охоплює переможне сенсорне відчуття, благословенна монотонність, сонливість очей, притупленість слуху, відмова дотику, адже навколо нас не діється нічого, що б породжувало в нас тривогу екзальтації. Щойно пізніше, значно пізніше, відкривається захоплююче багатство великої площини.
Зупинка у Вере. Дуже розсудлива річ — починати відвідини країни не від столиць чи місць, позначених у путівнику «трьома зірочками», а саме від глухої провінції, забутої, приреченої історією на сирітство. Предметний і стриманий бедекер 1911 року, з яким я не розлучаюся, присвятив Вере дванадцять холодних рядків («Manche Erinnerungen aus seiner Blütezeit[3]»), натомість мій безцінний guide Мішлен ширяє на крилах принагідної туристичної поезії («Une lumière douce, une atmosphère ouatée et comme assoupie donnent à Veere l’allure d’une ville de legendę […]. Ses rues calmes laissent le visiteur sous un charme mélancolique[4]»).
Насправді, Фере — колись славне, людне й багате, тепер є розжалуваним містом, дещо позірним, бо воно позбавлене власного життя і лише відбиває чуже життя, чуже світло, як місяць. Тільки влітку його як port de plaisance[5] затоплює юрма безжурних номадів, а потім воно сходить у підземелля
