Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

2–ге видання, перероблене і доповнене Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Київ 2007

Історія — кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає й тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, то звертаємося до історії. Коли говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?

З давніх часів російський самодержавний уряд передусім знищував носія національної свідомості — освічену верству. Він підпорядковував собі еліти інших народів через їх кооптацію у вищі кола своєї держави. Таким чином зникала, розчинялася вища політична верства підкорених народів, стаючи частиною політичної владної еліти. Так сталося і з українською вищою верствою, котра, зливаючись із російським дворянством, втрачала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. Маса ж українського селянства, залишившись без своєї провідної освіченої еліти, сприймалась царизмом не як народ, а як маса дикого неосвіченого населення, “хохлы”[1]. Тому й привласнення їхньої історії й державності в минулому стало легкою справою.

Зрада української вищої верстви своєму народові призвела до того, що його власна державницька ідея була вилучена з політичної культури українців, а історична наука насправді заборонялася, — адже вона спричиняла відродження історичної пам’яті, формування національного світогляду й нації, що неодмінно сприяло ідеї відродження української держави. А це означало, що від Російської імперії мала відійти значна європейська культурна частина з її давньою історією і державницькою традицією, культурою, християнством, яке в Росії відігравало роль опори імперії. Через те царизм постійно боровся з українським національним відродженням, починаючи особливо з ХVIII–ХІХ ст., і називав зрадниками, “мазепинцями” тих, хто наважувався працювати на ниві національного культурного відродження України.

Відомо, скільки офіційних і неофіційних заборон зазнало українство тільки за царів. Лише на початку XX ст., зокрема в 1908 р., таємним розпорядженням уряду було заборонено вживати в назвах усі похідні слова від слова “український”. У таємному документі від 4 лютого 1914 р. приписувалось заборонити слово “український” у шкільних підручниках, лекціях, газетах, виданнях. Потрібно було, навпаки, пояснювати, що слово “україна” означає “окраїна” Російської чи Польської держави, а зовсім не означає “край”, “країна”, тобто держава. Тому не можна говорити, що був народ український, який жив у своїй країні під назвою Україна, а треба було всіх переконувати, що була і є “единая русская народность”, до якої входять малороси, білоруси і великоруси, котрі мали спільну мову — російську. Тільки, мовляв, у Малоросії вона була зіпсована “полонізацією”[2]. Ця ж тенденція тривала і в роки радянської влади.

Щоб не допустити створення української держави навіть на федеративних засадах у роки революції 1917–1920 рр., російський буржуазний, а потім і більшовицький уряд почали застосовувати практику заборон українства, збройних агресій, а потім знову ж таки тактику перекупу української освіченої еліти, яка, сприйнявши російську культуру й мову і зливаючись із панівною вже більшовицькою російською верхівкою, служила його культурі й державі.

Ще на початку XX ст. міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін писав, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині зветься українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою… на автономних національно–територіальних основах”[3]. А в часи Української революції сподвижник і однодумець В. Леніна Лев Бронштейн–Троцький наказував більшовицьким агітаторам повернути Україну до Росії. “Без Украиньї нет России, — говорив він. — Помните… что так или иначе нам необходимо вернуть Украину России. Без украинского угля, железа, рудьі, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может…”[4]

Уся епоха радянської влади була спрямована на здійснення цієї мети. Коли ж наприкінці XX ст. Україна проголосила свою незалежну державність, розпочалася нова хвиля зусиль з боку значного загону російських політиків, щоб повернути Україну в лоно російської держави або ж прив’язати її до своїх потреб і проблем.

Антиукраїнські антидержавницькі виступи деяких сучасних російських політиків та ідеологів і нині, як і в