Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
На Радянщині останніми носіями незалежної політичної думки були колишні укапісти й боротьбісти, українські націонал-комуністи типу Хвильового чи Скрипника. Ці середовища були настроєні яскраво по-соборницьки. Недаремно в органі хвильовистів “Літературному Ярмаркові” красувалося гасло “Нехай живе соборна Українська Радянська Соціялістична Республіка!”, при чому це розумілося напевне не на теперішній сталінський лад.
До проявів активного соборництва націонал-комуністів належало субвенціонування культурного життя серед українських скупчень у Совєтському Союзі поза границями УССР (на Курщині, Вороніжчині, Донщині, в Криму й Кубанщині, в колоніях осередньої Азії та Далекого Сходу). З цих же мотивів випливало старання про контакти з Галичиною та іншими західніми землями та підтримка, що її Харків давав тамтешнім національним установам, навіть та-ким, що зовсім не мали “радянофільського” забарвлення. Рівночасно українські комуністи форсували в Комінтерні протипольський курс. Але на кінець 20-х і початок 30-х років припадає розгром українських комуністичних формацій, а 1933 рік мало хто з їхніх лідерів перетривав навіть фізично.
Ще слово про націоналістичний рух, що в 30-х роках виріс на найпомітнішу силу на позасовєтській Україні. Питання про соборництво націоналістів має два аспекти. Поперше, - скільки йдеться про взаємини різних територій і скупчень нашого Заходу, подруге, -про відношення західньої України, як цілого до Наддніпрянщини. Отож, доводиться ствердити, що з усіх партій чи ідейнополітичних течій, що перед 1939 були чинні на нашому Заході, націоналісти зробили найбільше зусилля для того, щоб вести політику, яка не була б льокальною. Націоналісти розбудували організаційну сітку, що охоплювала всі терени сьогобічного українського світу: Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину й еміґраційні осередки в Европі та Америці. В цьому полягала виразна перевага націоналістичного табору над всіма іншими конкуренційними течіями. Націоналісти багато зробили для скріплення української свідомости серед деяких відсталих областей, як наприклад, на Закарпатті.
Але річки Збруч таки не вдалося перескочити. Чутки про те, буцімто ОУН має підпільні зв’язки на Наддніпрянщині, походили від самих націоналістів і належали до заходів їхньої партійної пропаґанда. При цьому націоналісти любили покликуватися на те, що совєтська влада громила у своїх декляраціях та судових вироках “український націоналізм”. Оцей підсовєтський т. зв. “націоналізм” старалися західньоукраїнські націоналісти переписати на конто заслуг своєї партії.
Незорієнтована публіка схильна була цьому вірити. Тим часом, не зважаючи на однозвучність назви, йшлося про соціяльно-політичні явища зовсім різного порядку: підсовєтський т. зв. “націоналізм”, - у розумінні большевицької влади й самого тамтешнього населення, - це був просто український патріотизм, самостійництво. Сюди прираховували всякий прояв “ухилу” від офіційної лінії в національному питанні Ясно, що в такі “націоналісти” міг дуже легко попасти навіть автентичний партійний комуніст, не згадуючи про демократів-“петлюрівців” тощо. Цей елементарний, партійно зовсім нездиференційований підсовєтський “націоналізм”-патріотизм не мав, крім назви, багато спільного з західньоукраїнським і еміґраційним “націоналістичним рухом” з-під знаку ОУН. Цей останній був ідейно-політичною течією, своєрідною партією поміж іншими чинними на нашому Заході течіями й партіями. Те, що оунівських націоналістів відрізняло, було не самостійництво, яке для всіх напрямів було самозрозумілим постулятом, а, поперше, революційно-терористична тактика, подруге, певна внутрішньополітична устроєва концепція, концепція України “вождівської” та монопартійної. Не тут місце точніше аналізувати природу націоналістичного руху. Тому обмежуємося на наступному твердженні, що стосується нашої безпосередньої теми: саме цей оунівський націоналізм, - дякуючи деяким питоменностям своєї ідеології і практичної методики, - “в роки війни зустрівся зі стіною нерозуміння українців на схід від Збруча”, кажучи словами видатного наддніпрянського публіциста (Юрій Шерех: “Думки проти течії”).
Не зважаючи на своє галасливе соборництво на словах, націоналісти, - може більшою мірою, ніж яканебудь інша політична течія на нашому Заході, - показали свою нездатність знайти спільну мову з людьми, що вийшли з підсовєтського світу. До цього спричинився і своєрідний націоналістичний “догматизм” (неохота інтелектуально сприймати дійсність у тих явищах, де вона відхиляється від самовільно надуманого ідеалу), і той факт, що націоналістична концепція партії-“ордену”, культ “вождів”, макіявеллістична політична мораль тощо мусіли наддніпрянських земляків відштовхувати своєю подібністю до найбільш одіозних рис комуністичної диктатури.
До кінця 20-х років контакт між двома Українами, “сьогобічною” й “потойбічною” - був доволі жвавий. Але в 30-х роках “залізна заслона” на Збручі (цього терміну тоді ще не вживали, але факт існував повністю) робилася дедалі щільнішою. Для українців в СРСР, втиснених у кліщі тоталітарної державної машини, свідомість того, що десь є позасовєтський український світ, - про що інтеліґентні люди в теорії, самозрозуміло, не забували, - ставала майже іреальним мітом. Рівночасно також на “сьогобічній” Україні слабо живе розуміння тих процесів, що відбувалися на Радянщині, - процесів, які для майбутности всієї нації мали вирішальне значення. Від часу остаточного запанування Сталіна та започаткування “сталінських п’ятирічок” совєтська дійсність робилася заплутаним ребусом, що в ньому тяжко було визнатися всякій людині, яка не пережила цього на власній шкурі.
Безпосередній досвід могла б замінити хіба що кропітка наукова аналіза. “Сьогобічна” (західня й еміґраційна) Україна здобулася на велику протестаційну акцію з приводу голоду на Великій Україні. (Вона знайшла навіть деякий відгомін у світовій опінії). Але наш Захід не спромігся ні на який науковий інститут чи хоч би просто фаховий журнал, що його метою було б систематичне вивчення підсовєтської української, а також т. зв. “всесоюзної” проблематики (бо ця остання не повинна для нас бути байдужою).
Такий почин, що в тодішніх обставинах являв би собою найбільший викон справді всеукраїнської, соборницької політики, не переростав матеріяльних спроможностей нашого Заходу. Але 30-і роки взагалі позначаються катастрофальним зниженням рівня української політичної думки на західніх землях. Зокрема в Галичині запанував серед старшого покоління дух плиткого, вульґарного практицизму (“політика малих діл”). Серед молоді, вихованої у школі Донцова, плекався іраціоналізм і псевдоволюнтаризм, який з невігластва робив громадську чесноту (мовляв, не об’єктивне знання дійсности потрібне, а “незламне хотіння”, яке дасть собі раду з усіма перешкодами). Іван Мітринґа, що присвятив багато уваги заглибленню у східньоукраїнську проблематику, залишився серед націоналістичного покоління відокремленою появою. Де недоцінення ваш об’єктивних совєтознавчих студій - один з найбільших “гріхів занедбання” супроти соборницької заповіді, який лежить на проводі “сьогобічної” України міжвоєнної доби.
Засадничу зміну принесли щойно події другої світової війни. Починаючи від 1939 р., насамперед під совєтською, потім під німецькою, згодом же знову під совєтською окупацією відбулося
