Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Коментуючи твердження Армстронґа, ми мусимо відрізняти в них фактичну основу від надбудови інтерпретації. Автор назагал об’єктивно схоплює факти як такі. Зате логіка розумування, що веде його від фактів до висновків, не завжди беззакидна. Методологічні принципи, скриті в Армстронґовій арґументації, можна атакувати у двох точках: вони не застосовують порівняльних мірил і не звертають належної уваги на динамічний аспект явищ.

Відповідає правді, що в 1941 і кількох наступних роках, що творять предмет дослідів Армстронґа, народні маси старої підрадянської України були політично в аморфному стані. Але коли автор говорить про “незаанґажовану поставу” населення, цей вираз може вводити читачів в оману. Бо це суґерує уяві читача таку ситуацію, коли громадянин користується відносною свободою рішення, але продовжує вагатися, бо ще не встиг виробити собі своєї думки, - наприклад, як “незаанґажований” виборець у демократичній країні. Ледве чи треба довго доводити, що така ситуація аж ніяк не відповідала реальному станові речей на Україні. Після років страждань серед жахливих умов народ довго був немов приголомшений. Україна передусім потребувала бодай короткої передишки, щоб зібрати свої сили. Замість цього, по теплих слідах російського комуністичного терору прийшов німецький нацистський терор.

Автор мовчки приймає, що черговість пріоритетів, яка віддзеркалює стан крайнього напруження, залишалась би дійсною і в нормальніших умовах. Але це заложення цілком не обґрунтоване. Ми маємо право запитати: якщо в інших країнах громадськість не вважає “збереження фізичного існування” за найвищу політичну цінність, то чи не є це просто вислід тієї щасливої обставини, що в цих країнах мінімум особистої безпеки приймають як самозрозумілу річ? У системі, що в ній кожен вияв громадської ініціятиви дослівно несе з собою смертельну загрозу, маса звичайно залишається політично “незаанґажованою”. Але тіло, що виглядає закляклим у замороженому стані, при отеплінні може прийняти зовсім інакшу подобу. Питання, що його дослідники політичних наук повинні поставити собі у зв’язку з українським національним рухом, звучить так: приймаючи, що українському народові була б дана мінімальна свобода для вияву його політичних хотінь, котру альтернативу він вибрав би -самостійну національну державу чи якусь форму “всеросійської” політичної будівлі?

Роки другої світової війни дали тут добру показову лекцію. З погляду українських національних прагнень тодішні обставини були максимально тяжкі й несприятливі. Вистачає подумати про радянський і нацистський терор, про страшні матеріяльні злидні (міста України дослівно вигибали від голоду та холоду), а також про міжнародну обстанову. Щоправда, іншим народам теж довелося випити гірку під німецькою окупацією. Але моральне самопочуття поляків, сербів, греків, норвежців знаходило, навіть у найчорніші години, підтримку в їхній упевненості, що вони члени великої коаліції, об’єднаної в боротьбі проти спільного ворога, і що тимчасові невдачі не змінять кінцевого результату. Рухи спротиву в усіх окупованих країнах користувалися, очевидно, щедрою допомогою альянтів. Становище українців було виняткове, бо вони не мали абсолютно ніякої зовнішньої підтримки, перебували в політичній ізоляції і були примушені провадити від 1941 року боротьбу одночасно на два фронти, проти двох найбільших потуг Европи і двох найбільш безоглядних і найжорстокіших систем, що їх колинебудь знав світ. Не зважаючи на ці труднощі, українська воля до національної незалежности проявилася з силою, що витримує порівняння з визвольною боротьбою інших поневолених народів. Щоправда, можна б арґументувати, як це робить Армстронґ, що тільки меншість населення була активно заанґажована в національно-визвольних змаганнях. Але ж усі політичні рухи, не виключаючи національно-визвольних, завжди очолюються авангардом активних меншостей. Стосовно України можна ствердити наявність, з одного боку, активної та жертвенної меншости, якій, з другого боку, протистояла маса, яка хоч і залишилася незаанґажованою, проте була сприйнятливою на ініціятиву меншости. Це ясно свідчить про загальний напрям розвитку. Крім цього, треба тут враховувати ще два інші фактори. Поперше, навіть комуністичний режим був примушений робити серйозні концесії українським національним прагненням, наприклад говорити у своїй пропаґанді про Радянську Україну, як про незалежну державу, що буцімто тільки зфедерована з Росією, і відкликатися до українських патріотичних символів. Подруге, в Україні не існувало ніякого політичного руху, що був би одночасно протикомуністичним і проросійським. Все це неухильно приводить нас до висновку, що єдиною реальною альтернативою до наявної радянської системи була на Україні самостійна національна держава. Цей висновок збігається з загальною історичною тенденцією нашої доби до емансипації поневолених і колоніяльних народів.

Зупинімся ще на проблемі взаємин між центрально-східньою і західньою частинами України. Відповідає правді, що національно-визвольний рух робив в останній, у порівнянні з першою, враження більшої політичної скристалізованости. Але пам’ятаймо про причини. Протягом десятиліть національна свідомість росла з стихійною силою і на центральних та східніх землях, але обставини не давали їй там змоги як слід себе оформити організаційно. Чейже українці в Австрії, і навіть пізніше під Польщею, користувалися свободою слова, друку та об’єднань, яка ніколи не існувала на тих теренах, що перебували під царським, а згодом під комуністичним пануванням. Проте репрезентативні особистості та провідні ідеї новітньої України переважно походили власне з осередньо-східніх земель. Навіть “інтеґральний націоналізм”, що його багато дослідників схильні розглядати як суто західньоукраїнську течію, мав за свого духовного ментора та головного ідеолога одного східньоукраїнського публіциста{50}. Одним з ляйтмотивів новітньої української історії є постійна взаємодія по східньо-західній осі. Всяка оцінка потенціяльних можливостей української справи, що не враховує цієї закономірности, зраджує цим свою неознайомленість з внутрішньою динамікою українського історичного процесу.

Гідне уваги, що Армстронґ, говорячи про окремі західньоукраїнські території, ставить національну свідомість Волині та Закарпаття на приблизно одному щаблі з Галичиною. Не можна відмовити йому рації. Чейже, наприклад, Волинь служила як оперативна база для партизанських дій Української повстанської армії. Але цей порівняно високий рівень національної свідомости у згаданих двох областях був наслідком зовсім недавної еволюції. Перед 1914 роком Волинь (тоді в Російській імперії) і Закарпаття (тоді у складі Угорщини) належали до найбільше відсталих у своєму національному розвитку частин України. Факт, що ці дві території могли пережити таке глибоке національно-політичне відродження протягом лише одного покоління, повинен спонукати до задуми тих обсерваторів, що схильні недооцінювати динамічний аспект української справи.

Армстронґ устиг зібрати в ході свого дослідження багато оригінальних матеріялів: видані і невидані документи, річники тогочасної преси, тяжко доступні еміґрантські брошури; крім цього, шляхом інтерв’ю в Европі і Сполучених Штатах він зібрав свідчення багатьох учасників і самовидців подій. Автор пересіяв цей різноманітний матеріял з критичною проникливістю і упорядкував його згідно з одним послідовним пляном. Оскільки ця студія являє собою піонерську експедицію в науково ще не досліджений терен, нічого дивного,