Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

повсякчасно аґресорами та паліями наших внутрішніх міжусобиць. Демократичний світ був толерантний, може аж надто толерантний... Але є такі принципові позиції, -йдеться про сам фундамент демократичного правопорядку, - що їх демократи здати не можуть, що за них вони будуть боротися до кінця... Справа дістає ширше тло через те, що дилема між демократією та тоталістичною диктатурою ні в якому разі не є специфічно українською турботою. Навпаки, це виразно загальноєвропейська, а, може, навіть світова проблема. Більшість європейських народів зустрілася в останньому поколінні з загрозою (й то загрозою зсередини!) тоталізму в одній з двох, а найчастіше рівночасно в обидвох його формах: “лівій” комуністичній і “правій” фашистській Тільки простачки або лицеміри можуть казати, що український народ зазнав тоталістичну загрозу тільки ззовні - в формі московського большевизму та німецького нацизму-фашизму. Істина інакша: однаково “лівий”, як і “правий”, тоталітаризми існували й існують серед нашого народу також як його внутрішні захворування. Тільки з тією різницею, що український комунізм (повторюємо: український комунізм) вже пережився (хоч навіть серед сучасної еміґрації оформилася групка, що погано маскує свої націонал-комуністичні “троцькіст-ські” чи “тітоїстські” симпатії, але це вже виразно епігонське явище), тоді коли наш доморослий “правий”, націоналістичний тоталізм (не зважаючи на те, що й він вступив у фазу занепаду й розкладу від розламу в ОУН у 1940 р.) все ще хоче кусатися.

Але повернімося до нашої властивої теми: до питання про відношення між традиційною українською “східньо-західньою” проблемою та модерною проблемою демократії й тоталізму. Не тяжко відгадати, який був хід думки тих авторів, що хотіли б конфлікт між УНРадою й УГВР вкласти в “історичну аналогію” наддніпрянсько-галицького дуалізму доби визвольних змагань. Людей баламутить обставина, що дійсно (як ми, зрештою, самі вже вище підкреслювали) наші сучасні “східняки” досить відпорні на тоталістичну пропаґанду, тоді як більшість членства бандеро-націоналістичної партії рекрутується з західніх українців. Людям здається, що їм вдасться “спекатися” прикрої бандерівської проблеми, чи принаймні скинути з себе співвідповідальність за цю національну виразку, коли справу представляти як, буцімто, льокальну галицьку справу. На жаль, це надто просте уявлення, щоб воно могло бути правдиве. Бо, поперше, між бандеро-націоналістичними головорізами знаходимо також певний відсоток “східняків” (див. хоч би склад бандерівської репрезентації в УНРаді!). Подруге, велика частина галичан стоїть непохитно на позиціях демократичного правопорядку і в перших лавах борців проти тоталістичної сарани. І найважливіше: оскільки бандерівщина всією силою прямує до гегемонії над цілістю української національної справи, отже, й такі чи такі результати цього конфлікту буде нести вся соборна нація.

До вияснення залишається останнє питання: чому відпорність проти тоталізму відносно сильніша в “східняків”, ніж “західняків”? Думаємо, що причина ось у чому: тоталістична хвороба вибухнула в східній галузці нашого народу раніше, ніж у західній. В добу визвольних змагань Галичина виявила дуже високий стандарт демократичного правопорядку. В цей же час на Наддніпрянщині шаліла неуговкана соціяльна революція, яка у своєму крайньому крилі вже виразно перекочувалася на тоталістичні позиції: прийняття боротьбістами й укапістами т. зв. “радянської плятформи” й концепції “диктатури пролетаріяту”. Всі об’єктивні свідчення згідні в тому, що близько половини 20-их років більшість наддніпрянської інтеліґенції, зокрема молоді, стояла на націонал-комуністичних позиціях. Але тоталістичні тенденції, що скорше визріли на Наддніпрянщині, там же почали скорше занепадати. Високохарактеристична щодо цього ідейна еволюція М. Хвильового: від барда “загірної комуни” до провідника орієнтації на “психологічну Европу”. Щоправда, природний життєвий шлях українського комунізму був укорочений рукою сталінського терору. Можна лиш робити здогади, як би без цього пішов був розвиток українського націонал-комуніетичного світу. Дуже правдоподібно, що “лівий” тоталітаризм був би ще трохи довше залишився живий як внутрішня українська проблема. Але сталінський терор, попри всю свою жахливість, не був без деяких позитивних результатів: він убив міт “загірної комуни”, який зводив на манівці українство східніх земель на початку 20-их років. “Східняки” не знають “політичної техніки” європейського демократичного устрою, але їхні досвіди зі сталінізмом защепили їм органічну ненависть до режиму терору й диктатури Люди з цією життєвою школою навчені не вірити обіцянкам і шантажам тоталістичної демагогії, хоч би не знати як приманливим. Це робить “східняків” відпорними також на бандеро-націоналістичну пропаґанду, що в ній вони інстинктом відчувають перелицьований большевизм. Зовсім подібне явище бачимо в сучасній Німеччині: перед Гітлером компартія збирала в Німеччині мільйони голосів, після Гітлера німецький народ не хоче чути про комунізм, бо в комунізмі все нагадує йому той проклятий нацистський режим, якому Німеччина завдячує всі свої нещастя. Хто раз здорово попарився, той дмухає потім на холодне. Якщо націоналізм знаходить собі ще клієнтів серед “західняцької” частини нашої еміґрації, то це лише тому, що він ще не встиг здемаскуватися до кінця, без решти, повністю виявити свою природу. Вже десять років тому націоналістичний рух вступив у виразно занепадну фазу свого існування, але націоналістичні міти ще втішаються рештками колишнього престижу, націоналістичні уявлення й звички ще мають силу над великою частиною західньоукраїнської публіки. (Щоб оминути термінологічних непорозумінь, пригадуємо ще раз: під словом “націоналізм” ми розуміємо скрізь і всюди не патріотизм, самостійництво і змагання до національної незалежности, - бо це змагання спільне всім сучасним українським таборам, - але ту ідейно-політичну течію з “вождівськими” й монопартійними тенденціями, що її ідеологом був Донцов, а організаційною формою ОУН).

Найпевнішим способом для остаточної компромітації бандерівщини було б допустити її на деякий час до проводу. Не тяжко собі уявити, чим би це скінчилося. На жаль, це надто коштовний експеримент, щоб собі могти на нього дозволити. Бо бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу. Отже, мусимо висловити надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму, доки він не завдав нашій визвольній справі непоправної шкоди. Але це не станеться само собою, лиш напруженим зусиллям усіх сил демократичного правопорядку, які об’єднуються довкола УНРади. Зокрема потрібна тісна співпраця наддніпрянської й західньоукраїнської демократії. Люди, що цього прагнуть, ні в якому разі не повинні вживати недоладних “історичних аналогій”, що про них ми говорили вище, які тільки кидають заколот в українську політичну думку.

НОВИЙ ПЕРЕЯСЛАВ{53}

ТРИ ТАКТИЧНІ ЕТАПИ

Політика російських більшовиків у відношенні до України відзначається постійністю своїх основних напрямних, при змінливості тактики, що не раз зазнавала крутих поворотів. Темою цієї статті є аналіза останнього, поточного періоду, що почався зі смертю Сталіна. Але щоб підмалювати тло найновіших подій, мусимо сягнути дещо назад, до початків другої світової війни.

Хоч це може