Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Включення території західньої України у склад совєтської держави супроводжується велетенськими стражданнями людности цих земель. А все ж, в історичній перспективі це об’єднання наддніпрянської та західньої України в рамках УССР не позбавлене позитивних рис: вперше від 17 ст. політична єдність нашої країни існує не як постулят, не як далекий ідеал, але як факт. Звісна річ, це єдність під чужим ярмом. Але у спільних переживаннях, стражданнях і боротьбі виковується новий всеукраїнський тип, що буде носієм завтрішнього дня нації. Хто сам родом з західніх земель, той не може не жалувати за цим старим світом своєї вужчої вітчизни, в якому - попри всю його провінційну обмеженість - було чимало хорошого, цінного, теплого. Тепер це відійшло до безповоротної минувшини. Території західньої України втратили характер окремих індивідуальностей, як вони збереглися до другої світової війни. Щоправда, на поверхні життя видно лиш совєтизацію нашого Заходу, його рівняння вниз, насильне пристосування до большевицького стандарту. Але справа цим не вичерпується. Не зважаючи на всю майстерність совєтської поліційно-терористичної системи, вона не може перешкодити тисячним особистим контактам між уродженцями східньо-осередніх та західніх земель. Так відбувається процес інтеґрації нової збірної свідомости українських мас.

Повторюємо ще раз: колишній галицький, волинський, закарпатський, буковинський світики вмерли й не повернуться ніколи. Хто побував у Львові влітку 1941, по півторарічній усього лиш, першій совєтській окупації, міг констатувати глибокі зрушення в соціяльній структурі та у традиційному світогляді місцевого населення. Але зміни відбулися не лише на захід від Збруча. Загально відомо, який великий вплив має на підсовєтських людей (без різниці націо-нальности), що їх уряд так довго тримав в герметичній ізоляції, всякий стик із зовнішнім світом. Двічі інтенсивніший цей вплив, коли зустрічаються сини одного народу. В період від осени 1939 до літа 1941 підсовєтська українська інтеліґенція із ледве прихованими пристрастю й надією сприймала всі подуви з новоприлучених західніх областей. Одна розмова, одна книжка вистачали, щоб захитати людину в їй совєтській благонадійності, Через контакт з населенням Галичини й Волині “заразилися” тисячі совєтсько-українських службовців. Влада пробувала тому протидіяти приспішеними змінами в персональному складі службового апарату. Але це не спинювало просякання західньоукраїнських впливів у суспільство Наддніпрянщини.

Можна бути певним, що в останні повоєнні роки ці процеси пішли ще далі, охопили не лиш інтеліґенцію, але й селянські й робітничі прошарки. Комуністичний уряд старається у своїй внутрішній і зовнішній пропаґанді викликувати враження, ніби в УССР усе повернулося до “нормального” стану речей з-перед війни. Але думки, почування й настрої, що ними живе український народ під совєтським режимом, не ті, як перед десятьма роками. До скріплення українського патріотизму та антибольшевицької опозиційности причиняється не лише сама війна (хоч і вона мала велетенський вплив, розбиваючи переходово “залізну заслону” та підриваючи віру в міт про непереможність Москви), але, першою чергою, співжиття східніх і західніх українців в одній державі. Нелегко з еміґраційної перспективи схарактеризувати нову всеукраїнську духовість, що народжується на батьківщині. Але ризикнемо, з великою дозою правдоподібности, визначити вклади нашого Сходу й Заходу в цю соборницьку синтезу. Найвартісніше, що приносять “східняки”, це звичка до “великопростірного” мислення (у противенстві до галицької провінційности) та більший досвід практичного, економічного й культурного будівництва в державних маштабах. З “західницького” ж боку - це загострений національний фанатизм, воля за всяку ціну здобути політичну незалежність та непримиренний “мазепинський дух” (у противенстві до деякої національної аморфности великої частини наддніпрянського українства), що такий страшний Москві.

Паралельно до цього відбувається “соборницька інтеґрація” на скитальщині. Для нашої сучасної еміґрації питоменне, що вона охоплює виходців з усіх українських земель, хоч не в рівномірній пропорції. Зустріч і обмін думок між “західняками” і “східняками” належить до найцікавіших, найвартісніших моментів першого, “німецького” етапу нашої скитальської одисеї. У спільних таборових бараках опинилися сини Києва, Харкова і Львова. Таборовий побут завжди має в собі щось ненормальне, нездорове. Годі дивуватися, коли це приводило деколи до всяких терть і непорозумінь. Але зворотний бік прикрої злободенщини, - це небувала нагода для взаємо-пізнання та для дискусій між синами східньої й західньої України. Виявилося, що ніщо засадниче нас одних від одних не відділяє, що ми ближчі, ніж ми, може, навіть самі думали. Плід цього інтеграційного процесу - об’єднання представників земель Соборної України в одній Національній Раді Гідно уваги, що взагалі не треба було вводити в УНРаді якогось “територіяльного ключа”. Це доказує, що існуючі в нашій еміґраційній громадськості внутрішні “поділові лінії” пробігають за іншими критеріями.

В людській природі лежить, що широка публіка швидко призвичаюється до реалізованих досягнень і не вміє оцінити й пошанувати того гіркого труду, якого вони коштували. Вище вже була мова про те, що УНРада - перший наш державно-політичний центр дійсно всеукраїнського значення та що сучасному поколінню було дано піти крок дальше, ніж нашим батькам, які не зуміли перебороти східньо-західнього дуалізму. Це не значить, що сучасне покоління “більш патріотичне” чи “мудріше”, ніж покоління доби визвольних змагань. Але творці УНРади мали те щастя, що могли будувати на фундаменті, що коло нього протягом кількадесят років трудилися найкращі сини України і що його наріжним каменем залишається акт 22 січня 1919. Якщо ми хочемо бути зовсім об’єктивні, то мусимо додати, що частинно завдячуємо цей поступ також зміненій повоєнній міжнародній обставі, яка зробила безпредметовими наші колишні спори про “орієнтацію” і яка дозволяє скупчити українські національні сили проти одного противника. Відмічуючи ці об’єктивні фактори, що уможливили постання всеукраїнського національно-державного центру на чужині, ми не хочемо, ясна річ, ні в чому зменшувати історичної заслуги творців УНРади, що їм дано було зробити вирішальний крок і “засипати Збруч”.

На цьому місці можна б скінчити статтю, коли б не треба було розправитись ще з одним поширеним непорозумінням. Ідеться про недоладні “історичні паралелі”, що їх знаходимо в писаннях деяких сучасних публіцистів, між станом українського східньо-західнього дуалізму 1918-19 рр., та гіпотетичним станом “двоєвладдя” в наших нинішніх обставинах на випадок постання “конкуренційного” до УНРади якогось другого “державного центру” на еміґрації.

Факти, які служать підложжям для цих спекуляцій, загально відомі: авторитет Державного Центру Української Народної Республіки та її основного органу, Української Національної Ради, серед нашого суспільства, на жаль, небезспірний. Щоправда, велетенська більшість підтримує УНРаду, а в тому числі - арґумент якісний, що не менше важливий за кількісний? - без винятку всі відповідальні, дозрілі, мислячі елементи еміґрації. Однак, не можна забувати, що в умовах чужини Державний Центр не має й