Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

риси. Армстронґ нічого не вибілює, але намагається бути справедливим до суспільного явища, що було витвором світу, дуже відмінного від того, що до нього належить він сам. Він підкреслює факт, що “у Східній Европі міжвоєнного періоду помітне загальне погіршення якости політичних груп” і що “ультранаціоналістичні уряди Польщі й Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задоволити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію” (стор. 279). Автор вказує на романтичний та “волюнтаристичний” характер оунівської ідеології, на “безоглядність” руху і на притаманне для нього “притуплення морального почуття”; це останнє особливо яскраво виявилось у фракційних усобицях. “Проте ще все збереглися [в ОУН] сильні рештки ліберальних і демократичних, а також християнських принципів... У практичній діяльності навіть найбільш радикальних груп ніколи не бракувало пошани до освіти та установлених громадських авторитетів і не були відсутні елементи вільного індивідуального рішення та народного вибору” (стор. 23). Незаперечною позитивною прикметою великої частини українських “інтегральних націоналістів” була їхня “гнучкість”, завдяки якій вони зуміли пристосуватися до нових вимог, що виринули в наслідок відкриття доступу до осередніх та східніх українських земель, себто Радянської України в її кордонах з-перед 1939 року. Найбільшою, відкупною чеснотою націоналістів була їхня “енерґія й хоробрість”.

“Якщо колинебудь існувала група, готова боротися проти непереборних, здавалось би, труднощів, то це була ОУН. Кілька тисяч недосвідчених і недостатньо виряджених молодих людей не тільки вирушили на схід, щоб замінити гігантський радянський апарат, але й наважилися кинути одночасно виклик сповидно непереможній німецькій воєнній машині. У світі, де боязкість перед обличчям наступу тиранії стала майже правилом, така хоробрість вирівнює багато вад” (стор. 283).

Іншим прикладом браку упередження з боку автора є його підхід до питання про “коляборацію” з німецьким окупантом. Був час, коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх “коляборантів”, як зрадників-“квіслінґів”. Безсумнівна заслуга книги Армстронґа в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які анґажувалися в леґальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна б визначити як “квіслінґів”, - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Говорячи загально, українські національні сили діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була леґальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції “Райхскомісаріяту України”. Але навіть там назверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсності за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український центральний комітет (УЦК) в Галичині, а на протилежному кінці української національної території Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою.

Картина, що її дає Армстронґ, неповна, бо вона не бере під увагу третьої площини, що в ній були чинні українські сили; маємо на увазі український елемент у радянському таборі. Спочатку тільки випадок або збіг обставин вирішував, чи когось погнали на схід або чи пощастило якійсь людині вихопитися з-під евакуації, яка, згідно з пляном радянської влади, повинна була охопити всіх, що займали видатні позиції в адміністративному, господарському та культурному житті країни. Але вже після кількох місяців, коли виявилося справжнє обличчя німецької політики, зникли всякі мотиви для свідомого перебіжництва. Людина не мусіла бути комуністом, щоб прийти до переконання, що за даних обставин перемога комуністичної Росії менше зло для України, ніж перемога гітлерівської Німеччини. Серйозної української праці, яка провадилась у Москві та в Уфі, де знайшли тимчасове пристановище уряд, Академія наук та інші установи Української РСР, не можемо апріорно відкидати як комуністичне замилювання очей. З цього випливає, що об’єм цілої української проблеми і сукупність потенціяльних сил українського національного руху ширші, ніж це видно в обговорюваній книзі[345]. Досліджуючи соціяльну приналежність носіїв самостійницької ідеї на центральних і східніх землях України, Армстронґ знаходить між ними головне інтелектуалістів (науковців, письменників, учителів, журналістів), а також представників т. зв. “технічної інтеліґенції”; але він стверджує виразний брак людей з адміністраційним досвідом. Та чейже адміністратори української національности були включені у велику евакуацію на схід. А в німецькій настанові не було нічого, що могло б заспокоїти побоювання цих людей за їхню особисту безпеку або промовляти до їхніх українських патріотичних почувань, якщо прийняти, - як це ми ладні робити, - що такі почування існували серед частини української радянської бюрократії. Гітлер, ніде правди діти, добре подбав про те, щоб максимально полегшити Сталінові його завдання.

У розділі про підпілля та УПА помічаємо велику прогалину у використаних автором джерельних матеріялах. Він мав доступ до деяких українських леґальних пресових органів, що виходили за німецької окупації. Це була для нього ціла копальня інформацій про німецький режим і про різні громадські та культурні явища того часу. Але цілком природне, що ті часописи, які появлялися в умовах суворої цензури, ніяк не віддзеркалювали діяльности підпілля. Проте існувала одночасно і досить добре розбудована підпільна преса. Сьогодні комплекти цих публікацій зберігаються на Заході в деяких приватних збірках. Армстронґ використав лише кілька порізнених примірників підпільних видань, що, мабуть, випадково заблукали до його рук. Повніше притягнення цих матеріялів напевно зробило б розділ про підпілля та український “ліс” змістовнішим. Наприклад, автор не надає належного значення дуже помітним успіхам, що їх оунівські організатори досягли в Донбасі та в південних приморських містах, себто в найбільш індустріяльній та “космополітичній” частині України, що давніше відогравала в національному русі тільки побічну ролю.

Крім цього, праця Армстронґа не зовсім виконує те, що, здавалось би, пообіцяв її заголовок. Оскільки йдеться про події на території самої України, оповідь уривається вже 1944 роком, себто моментом повороту радянських військ, що сталося приблизно за рік до кінця війни. Останній розділ історичної частини має за свою тему розвиток відносин серед української громадськости в Німеччині, а не на самій Україні. Очевидно, ніхто не має права накидати авторові хронологічних меж його досліду. Але Армстронґова настанова може викликати в читача враження, ніби український рух опору негайно заламався з моментом закінчення німецької окупації. У дійсності було зовсім інакше. Вірулентність українського “лісу”, що вістря його боротьби відтоді звернулося виключно проти