Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Одначе, знайшлася серед нас деструктивна група, яка бачить ціль свого існування в тому, щоб явно чи підступно “рити” під УНРадою. На думці маємо партію націоналістів тоталістичного типу, називаних, від імени їхнього фюрера, “бандерівцями”. Хто вивчав історію й соціологію українського націоналістичного руху (з-під знаку ОУН) взагалі, а його бандерівської фракції зокрема, того ця постава бандерівців не буде дивувати. Бож бандерівщина на нашому ґрунті є висловом тих тоталістичних тенденцій, що їх бачимо в житті багатьох модерних народів; цодібно, як їхні західні ідеологічні дядьки, бандерівці опановані божевільною жадобою влади і вони хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би ролю самовладного диктатора, ОУН (р.) - ролю безконтрольної монопартії “ордену”, а “служба безпеки” - функцію рідного НКВД. Для досягнення цієї мети, бандерівщині треба передусім “унешкідливити” українські демократичні сили. Не диво, що головні атаки бандеро-націоналістів скеровуються проти заборола демократичного правопорядку, що ним є Державний Центр Української Народньої Республіки та УНРада.
Отже, дійсно доводиться рахуватися з тим, що бандерівці (які до останніх часів формально залишалися в УНРаді, що зберігало якусь нитку контакту між ними та українським світом демократичного правопорядку) з УНРади виступлять і заснують свій “конкуренційний” центр. Зав’язок такого центру мають вони вже сьогодні в т. зв. УГВР (Українській головній визвольній раді: фіктивному утворі, що ним бандерівська партія вряди-годи користується, коли їй вигідно шантажувати публічну опінію іменем “воюючої України”). Вже раніше пробували УГВР протиставляти Державному Центрові УНР. Не тяжко собі уявити, що ці спроби можуть бути поновлені і скріплені.
Цілком зрозуміло, що ця перспектива різкого двоподілу українських політичних сил на еміґрації непокоїть багатьох громадян. Це занепокоєння знайшло свій вираз у різних статтях і виступах. Усе було б у порядку, коли б деякі з авторів цих статтей і заяв не вживали зовсім недопущенного арґументу. Який це арґумент, ми вже натякнули вище: “аналогії” й “паралелі” між гіпотетичним сучасним двоподілом та нашим східньо-західнім дуалізмом доби визвольних змагань. Не сумніваємося в суб’єктивній найкращій волі авторів цих “історичних паралелів”, бо чейже так говорять щирі захисники УНРади? Але суб’єктивна добра воля не міняє нічого в тому, що згадана арґументація недоречна і що вона, хаотизуючи українську політичну думку, об’єктивно йде на користь хіба бандерівщині.
Взаємини між Директорією УНР та урядом ЗОУНР, між Петлюрою й Петрушевичем характеризувало те, що кожна сторона була безспірною законною владою для певної частини українських земель, що зрештою формально стверджує акт 22 січня 1919 р. Тертя випливали з трудности координувати протипольський і протимосковський фронти в українській стратегії й дипломатії. Але ніколи не було й натяку на те, щоб Петлюра й Петрушевич заперечували один одному право очолювати й репрезентувати чи Наддніпрянщину, чи Галичину. Очевидно, не можна не жаліти, що українство не зуміло в тому періоді перебороти східньо-західнього дуалізму. Вище було згадано про причини. Але ясне територіяльне розмежування компетенції між наддніпрянським і галицьким українськими урядами ставило їхні взаємини у площину правопорядку.
Отже, це рішуче забагато чести для бандеро-націоналістичних і угаверівських демагогів - трактувати їх на одному рівні з леґальною й демократичною владою ЗОУНР. Втім, певно й самі бандеро-націоналісти не погодилися б з послідовним проведенням цієї історичної паралелі. Бож вони своїх претенсій ніяк не обмежують територіяльно на західній Україні, на Галичині. Навпаки, бандерівщина змагає до того, щоб у майбутньому диктаторствувати над усією соборною Україною і щоб уже тепер досягти неподільного гегемоніяльного становища в українському визвольному русі. Себто, нема найменшої надії на те, щоб взаємини між УНРадою й т. зв. УГВР могли бути впорядковані на базі територіяльного розмежування впливів.
Якщо вже конче шукати історичних паралелів, то конфлікт між УНРадою й бандерівським виплодом УГВР можна б порівняти з боротьбою між Українською Народньою Республікою й Гетьманщиною в 1918 р.; в обидвох випадках ідеться не про конфлікт двох територіяльних одиниць, але двох систем, устроїв та ідеологій, що змагаються за провід над тією самою територією й населенням. Але на цьому подібність кінчається. Бо площина конфлікту сьогодні інакша, ніж у 1918 р. Тодішнім “каменем спотикання” була соціяльно-економічна проблема: соціяльна (зокрема аграрна!) революція проти соціяльної реакції. Нині ж спір іде за питання політичного режиму: демократичний правопорядок проти вождівсько-монопартійного тоталізму.
Міг би хтось сказати: чи не передчасно заводити спір за форму майбутнього устрою, коли Україна стогне в большевицькому ярмі? Чи не краще було б підождати з цим принаймні аж до дня перемоги? Відповідаємо: смішним доктринером назвемо того, хто почав би нині сварку за деякі детальні питання майбутнього державного будівництва (напр., скільки десятин землі на одну селянську родину і т. п.), що можуть, отже, для нас покищо мати хіба чисто академічний, а не практично-політичний інтерес. Але це не стосується фундаментальних устроєвих альтернатив, що їх годі залишити в завішенні, бо в них заняття такої чи такої позиції, такого чи такого рішення неминуче вже тепер. Липинський мав повну рацію, коли вказував на діялектичну взаємозалежність, яка в політичній області існує між ідеалом-ціллю та засобами (в найширшому значенні слова) для досягнення цієї цілі. Від “візії” майбутньої України, що її маємо, в рішальний спосіб залежать наші теперішні організаційні методи й політична стратегія.
І навпаки: застосуванням метод організації й боротьби вже тепер перерішуємо “зміст” майбутньої України, бо сучасна визвольна боротьба - це зародок української державности “Візії” України в демократичному та націоналістично-тоталістичному таборах такі неспівмісні (з одного боку: “І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі”, з другого боку: “ідеал” концентраку, з повіваючим над ним блакитно-жовтим прапором), - ці візії такі антитетичні, що тяжко сподіватися, щоб люди, наставлені на такі дві неподібні України, могли в тривалий спосіб узгіднити свої дії навіть у фазі боротьби проти спільного зовнішнього ворога. Згідно з більшим нахилом до толерантности та до “плюралізму” в ідейно-політичних справах, що притаманне демократії, демократичні чинники скорше готові до деяких поступок супроти тоталістів, ніж навпаки. Хто студіював історію взаємин між українським демократичним і націоналістично-тоталістичним світами, той знає, що це націоналісти (згідно з вченням їхнього ідеолога Донцова про “еспанський шлях”) були
