Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

здаватися дивним, проте воєнні роки стояли під знаком відносного “лібералізму”. Прилучення західньоукраїнських земель до СРСР відбувалося під українськими (не російськими) патріотичними гаслами. Пропаґандивна метушня, викликана “визволенням єдинокровних братів з ярма польської шляхти й румунських боярів”, несла з собою і на давніх радянських теренах певний відхід від яскраво протиукраїнського курсу, що характеризував політику Кремлю в 1930-их роках. Незабаром після цього прийшла німецько-совєтська війна. Червона Росія, що зчепилася у смертельному поєдинку з брунатною Німеччиною, прагнула забезпечити собі підтримку українського населення, або бодай його політично зневтралізувати. Дякуючи варварсько-жорстокій, колоніяльній політиці Німеччини, що в порівнянні з нею навіть більшовизм міг виглядати як менше зло, Москві вдалося в певній мірі досягнути цієї цілі. Велетенський протибільшовицький потенціал України, який за інших обставин, можливо, міг би перехилити терези війни, не знайшов собі належного вияву. Москва, поборюючи безпощадно всі прояви українського “сепаратизму” та українського самостійницького руху спротиву, рівночасно, з притаманною для неї гнучкістю, йшла на тактичні поступки. Радянська пропаґанда всіми способами намагалася промовляти до українських патріотичних почувань і традицій. Українській культурі дано дещо більше свободи. Маю тут на увазі працю багатьох письменників і учених, що їх, як київську Академію наук, евакуйовано до Росії, і там вони розгорнули жваву діяльність; ця сторінка української історії з останньої війни ще не дочекалася відповідного досліду. Радянська пропаґанда зручно нашіптувала населенню, що після війни режим зміниться, що жити стане легше та що українська нація одержить більші, ніж досі, права. З найбільш знаменних політичних заходів того часу доводиться згадати про реформу радянської конституції (утворення міністерств зовнішніх справ і оборони в союзних республіках) та відстояння Сталіном на Ялтинській конференції окремого представництва для Української РСР, як і для Білоруської РСР, в організації Об’єднаних Націй; це останнє було рівнозначне з визнанням за Україною номінального статусу суверенної держави.

Не трудно догадатися, що ці концесії були подиктовані острахом, щоб війна, бува, не допровадила в якійсь непередбаченій коньюнктурі до актуалізації української справи в міжнародній площині. Ці побоювання виявилися зовсім безпідставними. Третя імперія, що прийшла на Україну з колонізаторськими плянами, свідомо відкидала кожний крок, що міг би її політично зобов’язувати у відношенні до народів на окупованих східніх землях. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східньої політики часів першої світової війни, коли уряд Вільгельма II підтримував, хоч непослідовно й не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії, Україні й навіть у далекій Грузії. Щодо західніх альянтів, то національні питання в Радянському Союзі, в тому числі й українське, для них політично взагалі не існували. Демократичний Захід по-старому утотожнював СРСР з Росією в дореволюційному значенні слова, а в радянських союзних республіках бачив “національні меншини Росії”. Про те, щоб втручатися у “внутрішні справи російського союзника”, взагалі не було мови, не зважаючи на те, що розпачлива ситуація, що в ній совєти опинилися в 1941 році та їхня тодішня залежність від західньої допомоги, давали для цього знамениту нагоду. Але для такої сміливої, далекосяжної, дійсно творчої демократичної політики бракувало і зрозуміння й хотіння.

Хоч це звучить як парадокс, але з трьох великих таборів, заплутаних у війну, - Німеччина, західні демократії, совєти - найбільше зрозуміння до української справи та її динамічних можливостей виявили, безперечно, ці останні. Тільки дякуючи пасивності інших потуг, що з них жодна не додумалася до того, щоб капіталізувати українську проблему, власне смертельний ворог України дістав змогу вигравати українську карту, здобуваючи цим для себе визначні користі. Маю на увазі зголошення Москвою, від імени Радянської України, правних і моральних титулів до частин колишньої державної території Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, виторгування додаткового голосу в Об’єднаних Націях та здобуття морального престижу “визвольника” України з-під нацистської окупації.

Друга фаза радянської політики охоплює роки від закінчення війни до смерти Сталіна (1945-1953). Цей період характеризує змагання до повної реставрації сталінізму тридцятих років. Наново цупкіше закручують гвинти державної машини, розхитаної війною. Через Україну перевалюється чергова хвиля чисток, наново розгортається русифікаційна кампанія й нагінка проти “буржуазного націоналізму”. Офіційне засудження вірша Володимира Сосюри “Любіть Україну”, що його під час війни багато разів передруковували в різних радянських публікаціях, служило, згідно з більшовицькими звичаями, як своєрідний сигнал, що ним партія проголошувала свою генеральну лінію. На ці ж повоєнні роки припадають інтенсивні заходи, спрямовані на знищення українського націоналістичного підпілля й партизанського руху.

Наступний, третій період почався зі смертю Сталіна й триває до сьогодні[347]. Його можна стисло схарактеризувати як черговий поворот до відносного “лібералізму” й до політики поступок. Наша стаття присвячена висвітленню власне цього періоду. З’ясовуватимемо явища не так у хронологічному порядку, як радше в їхній логічній пов’язаності. Факти, що їх обговорюватимемо, самі собою загальновідомі. Отже, йдеться тут передусім про їхню правильну інтерпретацію, про схоплення сенсу, причин і правдоподібних наслідків нових заходів Кремлю в його українській політиці.

Поминаємо питання, чи й в якій мірі цей тактичний зворот був викликаний внутрішньою боротьбою серед комуністичної верхівки, а зокрема аферою Берії. Якщо прийняти гіпотезу, що закид, який був висунутий проти Берії, ніби у своїй боротьбі за владу він хотів спертися на відосередні тенденції неросійських народів, згідний з правдою — то постає враження, що тут уже назрівали процеси капітальної ваги, які в дальшому розвитку могли б допровадити до радикальної зміни усього розташування політичних сил у совєтській імперії. Але цей розвиток задушено в зародку. З другого боку, якщо навіть посталінський “новий курс” у відношенні до України був дійсно започаткований Берією, то його падіння щоправда замкнуло цей курс у звуженому річищі, але його не зліквідувало. Хоч поступки, зроблені Україні, залишаються скромними, проте сам факт заіснування “нового курсу” не підлягає сумніву. Розглядаючи дійсність на тлі ще зовсім свіжих спогадів про недавній сталінський режим, не можемо не бачити ряду зовсім виразних змін.

ПРОЯВИ НОВОГО КУРСУ

За найбільшу новість, у порівнянні з передвоєнними й першими повоєнними роками, треба вважати обставину, що керівні посади в Україні опинилися переважно в руках місцевих людей. З преси можна дізнатися про персональний склад республіканського уряду, Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради УРСР, а також про прізвища секретарів обкомів, Директорів важливіших підприємств і репрезентативних культурних діячів. На жаль, маємо тільки небагато особистих даних про цих людей, але навіть із звучання їхніх прізвищ можна судити, що в більшості випадків ідеться про природних українців. Ще напередодні війни росіяни творили 65% в центральних державних і партійних установах УРСР; сьогодні це відношення відвернене: українці становлять 62%,