Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА Й ІДЕЯ СОБОРНОСТИ{51}
Не може бути двох думок про те, що найбільше дотеперішнє досягнення нашої політики на еміґрації - це постання Української Національної Ради{52} та реорганізація Державного Центру Української Народньої Республіки. Від цієї знаменної події, що сталася влітку 1948, відділяє нас уже більше як півтора року. Тому маємо змогу оцінити її з деякої відстані. Пора переглянути пройдений шлях, зробити підсумки і спробувати визначити перспективи дальшого розвитку.
Епохальне значення УНРади в тому, що наша новітня історія ще не знала об’єднання політичних сил на такому широкому фундаменті. Треба виразно відмітити факт, нашою громадськістю звичайчо недобачуваний: Українська Національна Рада, бувши продовженням традицій нашої державности доби визвольних змагань, рівночасно позначає великий проґрес української політичної думки в порівнянні зо станом 1917-1921 рр. Обоснуванню цієї тези присвячуємо цю статтю.
Прогрес полягає в тому, що УНРада є першим нашим національно-державним центром справді всеукраїнського або, як ще звичайно кажуть, “соборного” значення. Вперше в УНРаді органічно поєднані в одній спільній репрезентації всі території України, зокрема Україна наддніпрянська та західня. Як відомо, західня Україна теж не одностайна в собі: вона розпадається на ряд областей -Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, - що кожна з них мала донедавна окрему політичну індивідуальність. Все ж проблема соборности зводиться в основному до взаємин між Наддніпрянщиною й Галичиною; тому якраз над цим аспектом проблеми прийдеться насамперед зупинитись.
Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації. 1919 р. бачимо, з одного боку, ствердження принципу, з другого боку - менше чи більше вдалі спроби координації східньо- й західньоукраїнських змагань. Кульмінаційним пунктом був похід об’єднаних українських армій на Київ-Одесу влітку 1919. Але це ще не була реальна соборність, себто злиття всіх українських територій в одну державу. Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об’єднання обидвох українських державностей. Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій.
Легко нам сьогодні цей тодішній стан речей критикувати. Але великою наївністю було б винуватити за недовершеність соборности національний провід доби визвольних змагань. Суть справи полягала не в тому, що наші східні чи західні керманичі не бажали соборности, не розуміли її ваги, - лиш у тому, що здійсненню єдности противилися майже непереборні об’єктивні перешкоди. З них найважливіша була наступна: київський уряд, неспроможний дати собі раду з наступом червоних і білих росіян та з внутрішнім хаосом у країні, не був спроможен брати на себе відповідальности за організацію ще одного, західнього фронту. Іншими словами, відпір проти польського напасника не переставав бути одним з завдань всеукраїнської стратегії й дипломатії, а перетворювався в ніби льокальну галицьку справу. Незадовільність цієї ситуації безсумнівна. Але в тодішніх обставинах кращої розв’язки дійсно бути не могло. Бо Київ не мав можливости ані брати у свої руки керівництво й відповідальність за протипольський фронт, ані не міг галичанам наказати, щоб вони склали зброю перед ворогом. Галичанам не лишалося нічого іншого, як самим думати про оборону землі. Результатом цього була наявність двох українських стратегій і дипломатій, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо анти-польська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська. До цього головного, засадничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об’єктивні відмінності в соціяльній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом.
Не зважаючи на те, що акт 22 січня 1919 р. не був у свій час практично введений у життя, він залишився вихідною точкою всієї дальшої еволюції. В міжвоєнній добі українські землі знову опинилися розділені чужими державними кордонами. Але постулят соборности став невід’ємною частиною всіх українських політичних програм цієї доби - від консервативно-гетьманської починаючи й на націонал-комуністичній кінчаючи.
Які поступи зробила реалізація ідеї соборности за двадцятиліття, що відділяє кінець періоду визвольних змагань від початку другої світової війни? Велетенську працю пророблено передусім над вигладженням старих культурних відмінностей, над витворенням нової всеукраїнської духовости. Згадати б лише про уніфікацію літературної мови, правопису. Великі заслуги на полі культурного зближення поклали культурні діячі наддніпрянської еміґрації, що по 1921 р. або просто поселилися на одній з наших західніх територій, або які, - навіть живучи по Прагах, Варшавах, Берлінах, Парижах, - брали участь у духовому житті галицько-волинської землі, друкували свої твори у Львові й там же знаходили споживачів своєї продукції. Мабуть, не менш важлива, хоч часово коротша була активність тих галичан, що в період відносного лібералізму в совєтах (20 роки, українізація) відогравали помітну ролю в УССР. Для прикладу назвім з одного боку імена Маланюка й Ковжуна, з другого боку Курбаса й Бойчука.
Менше доторкальними були досягнення в політичній ділянці. Щоправда, такі видатні представники нашої теоретичної суспільної думки, як Липинський, Донцов і Липа були постатями яскраво всеукраїнськими. Кожний з них міг би повторити, що сорок чи п’ятдесят років раніше сказав про себе Драгоманов: “Я не в меншій мірі письменник галицький, як наддніпрянський”. Усі три згадані автори були народженням наддніпрянцями, життям і працею нерозривно зв’язані з “сьогобічною” (позасовєтською) Україною міжвоєнної доби.
Для практичної всеукраїнської політичної дії обставини дальше залишилися несприятливі. На різних теренах західньої України, - в Галичині, на Волині, Закарпатті, Буковині, - повсякденна політика мала здебільша льокальний характер, зумовлений окупаційною дійсністю даної
