Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Наскільки рецензент може судити, в праці Армстронґа зустрічаються тільки дрібні фактичні помилки (неправильна передача деяких прізвищ, помилки у перекладі певних українських фраз тощо). Зате трапляються де-не-де неправильні історичні інтерпретації, головне у вступному розділі (“Виникнення націоналізму’’). З цього годі дивуватися, бо модерна українська історія ще у великій мірі не розоране поле, і автор позбавлений тут надійних дороговказів, якщо йдеться про трактування загального тла подій. Наприклад, обговорюючи польсько-українські відносини і польську меншинну політику з-перед 1939 року, Армстронґ переважно спирається на працю Реймонда Л. Бюелла “Польща - ключ Европи” (Raymond L. Buell, Poland Key to Europe, 3d ed., New-York, 1939). Але це тільки журналістичний звіт, і хоч він написаний талановито та об’єктивно, проте годі вважати його за вичерпний і задовільний з наукового погляду дослід.

Описуючи початки ОУН, Армстронґ каже м. ін. наступне: “Українські терористичні підпільні групи, що їх чинність розгорнулася наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років, які вправлялися в замахах на польських державних достойників та радянських дипломатів, взорувалися на таких рухах, як російська “Народная воля” (стор. 22). На це можна зауважити, що хоч між старим російським революційним народництвом і недавнім українським революційним націоналізмом існують деякі незаперечні структурні і психологічні паралелі, проте наявність цих паралель пояснюється внутрішніми закономірностями, притаманними для всякого підпільного змовницького руху. Соціолог міг би тут, мабуть, легко назвати багато подібних явищ також з інших теренів (Італія, Ірляндія, балканські країни). Але не відповідає правді, що “інтегральний націоналізм”, який був активним у Західній Україні за міжвоєнної доби, свідомо наслідував приклад російських революційних організацій 1870-их років. Не зважаючи на те, що російське народництво черпало свої соки теж з українських провінцій імперії, воно не мало в тогочасній Галичині ніякого прямого відгуку. Український рух у Галичині діяв аж до 1914 року в рамах австрійської конституції. Він був наскрізь, аж до боязливости, леґалістичний, і очолювали його люди поміркованих поглядів, що відчували огиду до революційного насильства. “Інтегральний націоналізм”, що виник у 20-их роках, був зовсім новим явищем в українському житті, народженим з великих потрясень першої світової війни і програних визвольних змагань. Це був наслідок великих нездійснених надій і поразки, що з нею нація не хотіла погодитися. Врешті (це підкреслює теж Армстронґ), це була реакція на принизливий і гнобительський польський режим, що ставився до українців на їхній рідній землі як до громади другої категорії. Зразки, що на них орієнтувалася ОУН, були насправді не російські, а польські. Бажання вчитися з прикладу успішного суперника - природна річ. Юзеф Пілсудський, головний будівничий польської самостійности, почав свою політичну кар’єру як терорист. В середині Польської соціялістичної партії (ППС) він очолював окрему групу з терористичним завданням, т. зв. “Бойову організацію”. Після того, як він у 1926 році став квазідиктатором Польщі, країна була залита літературою, що прославляла його ранні подвиги. Ці писання жадібно читали в середовищі українських націоналістів. Це напевно полишило свою печать на обличчі українського націоналістичного руху, що саме тоді формувався. Рецензент знає з вірогідного джерела, що спогади Пілсудського про “експропріяцію” під Безданами в 1908 році (блискуче виконаний напад на поїзд, що перевозив гроші російського державного скарбу) належали до обов’язкової вишкільної лектури оунівського молодняку.

В останній частині своєї праці, де автор виступає радше як “політолог” (political scientist), ніж історик, заголовки розділів (“Націоналізм і церква”, “Канали націоналістичної діяльности”, “Націоналізм і східньоукраїнська суспільна структура”, “Соціяльні різновиди націоналізму”) вказують на напрям проробленої дослідної праці. Ці сторінки обіймають силу цінних інформацій і містять багато блискучих спостережень.

Згідно з авторовою дефініцією, “західні українці” - це ті, що перед 1939 роком жили поза Радянським Союзом, а “східні” - це ті, що жили в його кордонах. Армстронґ приймає як доведену річ, що оскільки йдеться про першу категорію українців, їхній світогляд був засадниче “націоналістичний” у тому значенні, що на Західній Україні народрішуче волів самостійну національну державу над усяку іншу альтернативну політичну розв’язку. Але, на думку автора, центральні і східні українські землі показують щодо цього зовсім інакшу картину.

Щоправда, Армстронґ визнає існування в роки другої світової війни автентичного національно-визвольного руху також на давніх підрадянських теренах України. Цей рух проявлявся переважно у двох формах, що з них одна завдячувала своє постання ініціятиві з Західньої України, тоді як друга виростала безпосередньо з місцевого, східньоукраїнського ґрунту. Не можна заперечити, що “похідні групи” ОУН, що прибули з Заходу, спочатку допустилися цілого ряду серйозних промахів, які були наслідком недостатнього ознайомлення з радянською дійсністю. Але незабаром вони зуміли здобути на місцях чималу підтримку. Ця підтримка постійно зростала в міру того, як оунівські організатори навчилися пристосовувати свою програму й тактику до вимог нового оточення. В клітини ОУН влилося багато молодих людей з центральних і східніх земель. Але національно-визвольні сили підіймали голову скрізь на центральних і східніх землях України, незалежно від спонук з Заходу. Ці місцеві патріотичні середовища не були так цупко організовані, як оунівська підпільна сітка. Керівництво руху спочивало в кожному місті та області в руках малих, організаційно не оформлених гуртків, що складалися з людей, які в роки радянського панування зберегли між собою особисті контакти і навчилися один одному довіряти. Від них годі було сподіватися чіткого партійно-політичного профіля; але назагал вони проголошували свою відданість традиціям демократичної Української Народної Республіки 1917-1920 років. Ті елементи, які не включилися до ОУН, здебільша воліли працювати леґально в рамах тих установ, що їх толерували німці: Автокефальна православна церква, місцева преса, допомогові комітети тощо. “Український націоналізм був єдиним динамічним антикомуністичним рухом, що спромігся розгорнути широку пропаґанду на Східній Україні під німецькою окупацією. Він мав когорту відданих послідовників, які виступали як його організатори: він умів пробуджувати ентузіязм і дух жертвенности”. Однак, - продовжує автор, - національно-визвольний рух не сягав глибоко в маси, він не репрезентував усього народу. “Основні маси залишилися незаанґажовані” (стор. 287-288).

Армстронг пробує накреслити своєрідну “ієрархію вартостей”, яка виражала б черговість, що її дотримувалося населення центральних і східніх земель України у своїх політичних прагненнях. Він приходить до наступних вислідів: 1) “збереження фізичного існування”; 2) “господарський добробут”; 3) “стабільна та упорядкована влада, що в якійсь мірі забезпечувала б й індивідуальну свободу”; 4) “громадянська рівноправність і якась форма народної співучасти в управлінні”; 5) “Національне самоздійснення в ділянках культури і, може, теж політичної влади” (стор. 282). Автор не заперечує наявности змагання до “національного самоздійснення”, але він переконаний у тому, що