Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
ДОДАТОК: ”УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ”
(Лист до редакції часопису Times Literary Supplement, надрукований у числі від 24 квітня 1969).
Сер,
Ваш рецензент “Паперів Чорновола” заслуговує на визнання{46} за його прихильне обговорення сучасного інтелектуального ферменту на Україні. Але його твердження, що “український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні було найбільш реакційне, фашистське, пронацистське, протиросійське, протипольське й антисемітське”, - вимагає спростування.
Дореволюційний український національний рух був яскраво демократичний, а самостійна Українська Народна Республіка 1917-20 років, не зважаючи на всі свої хиби, посідала демократичний устрій із соціялістичним забарвленням. Українські комуністичні керівники Української РСР у 1920-их роках напевно не були демократами, але вони не були й реакціонерами. Згодом усі вони були обвинувачені в “націоналістичних ухилах” і загинули в сталінських чистках.
Націоналістичний рух фашистського типу виник у 1930-их роках на Західній Україні (що тоді становила частину Польщі), але аж до вибуху війни провід української спільноти в Польщі залишився в руках старших демократичних партій. Слід пам’ятати про розпачливе лихоліття українського народу, що перебував під подвійним тиском комуністичної Росії на сході та півфашистської Польщі на заході. Нічого дивного, що екстремна ситуація породила екстремістську реакцію. Також слід пам’ятати й те, що під час другої світової війни “інтеґральні” націоналісти надолужили свої помилки хоробрими партизанськими діями, зверненими одночасно проти нацистської Німеччини й комуністичної Росії.
Український націоналізм був протиросійський і протипольський не в сенсі ворожости до російського й польського народів, але тільки в сенсі природної й законної ворожнечі до російського й польського володіння над Україною. Українські націоналісти не підносили претенсій до територій, що не були заселені українцями. Але обстоюючи самостійність власної країни, вони неминуче мусіли бути противниками Росії й Польщі, які панували над нею. Так само природною й законною була ворожість українських націоналістів до чужих колонізаторських елементів на Україні.
На жаль, відповідає правді, що протижидівські пересуди були ендемічні серед українського народу, як і в інших східньоевропейських країнах з великим відсотком жидівського населення. Але українські “демократичні націоналісти” послідовно поборювали антисемітизм, а Українська Народна Республіка була першою державою у світі, що наділила свою жидівську меншість широкою культурно-національною автономією. Цю політику продовжували в 1920-их роках українські “національні комуністи”. Квітучі інституції українського жидівства знищив Сталін. Їх відновлення домагається сучасна інтелектуальна опозиція на Україні, але цього не допускають Сталінові наслідники в Москві.
Згідне з правдою, що за міжвоєнної доби багато українців симпатизувало Німеччині. Але це теж було природне. Українські патріоти поборювали “статус кво”, що означав знищення для їхньої нації, і тому оглядалися на єдину державу, яка могла, здавалося, довести до ревізії Версальської системи. Ця настанова існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 - не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до “статус кво”. Якщо українці в цьому відношенні помилялися, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західніх лібералів, що замикали очі на реалітети російського комунізму.
Основне спрямування українського національного руху було свободолюбне, гуманістичне та демократичне. Тому “Паперів Чорновола” та інших подібних документів з України, які останнім часом дісталися на Захід, не слід протиставляти давнішим виявам українського визвольного руху, бо вони виразно перебувають у течії його традиції.
УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{47}
Хоч від появи книги Джона А. Армстронґа{48} “Український націоналізм, 1939-1945” проминуло вже кілька років, проте ця праця нічого не втратила на своєму значенні та актуальності. Довідуємося, що Дж. Армстронґ підготовляє тепер нове, змінене й доповнене видання цієї книги[343].{49}
Праця Армстронґа, що постала як докторська дисертація в Колюмбійському університеті і була видана в серії публікацій Російського інституту цього ж університету, написана у двох різних перспективах, а саме - з погляду історика і дослідника політичних наук. Таким чином дослід ділиться на дві виразні частини нерівної довжини. Перші сім розділів дають картину розвитку українського самостійницького руху під час другої світової війни. А кінцеві розділи, від 8 до 11, що творять приблизно третину тексту, аналізують ставлення різних груп і прошарків населення України до проблеми “націоналізму” і витягають з цього деякі загальні висновки.
Перше питання, що виринає, термінологічного порядку. Як треба розуміти слово “націоналізм”? Автор визначає націоналізм як “рух, що прагне до створення незалежної держави” (стор. 4). Це згідне з тим, як цього поняття звичайно вживають в англомовних країнах. Але певне ускладнення виникає тут через те, що авторові доводиться говорити про “націоналізм” і в іншому, вужчому, партійному значенні, саме коли мова йде про Організацію українських націоналістів (ОУН). Автор зацікавлений у націоналізмі передусім у широкому його розумінні. Але йому доводиться присвячувати чимало уваги й оунівській видозміні націоналізму, оскільки ця партія відогравала провідну ролю в описуваних подіях. Щоб відрізнити ці два значення одного слова, Армстронґ пише “націоналізм”, “націоналісти” з великої літери, коли виклад стосується ОУН; тут же він уводить термін “інтеґральний націоналізм”[344].
В історичній частині твору автор показує себе з найкращого боку, коли описує такі події і процеси суто політичного характеру, як німецька окупаційна система на Україні, українські реакції на “власовщину”, розлам в ОУН у 1940 році і викликане ним суперництво між фракціями Мельника й Бандери. Як особливо вдалий розділ треба назвати той, де автор обговорює внутрішні зміни, що їх зазнали “інтеґральні націоналісти” з Західньої України під впливом зустрічі з підрадянською дійсністю.
Інтелектуальна сумлінність і чесність Армстронґа найкраще виявляються в його підході до українського “інтеґрального націоналізму”. Авторові, вихованому в американській політичній традиції, було б дуже легко сумарно засудити рух, що виявляв деякі тоталістські
