Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік

Чим ближче до кінця війни, тим круг змовників зростав і сягав все ближче і ближче до самих співробітників Гітлера. Тут є цікавий елемент: Гітлер вже був готовий на переговори з альянтами, якщо б вони дали на це згоду. Під кінець квітня, Борман і Шпер переконали Гітлера, що Ґерінґ віддавна плянує зраду і веде переговори з альянтами. На їх здивування, Гітлер, по хвилині мовчанки, спокійно сказав: “Ґерінґ може вести переговори про капітуляцію, бо вже немає значення, хто це робить. Ґерінґ мусить бути відсунений від усіх своїх обов’язків і позбавлений права заступати Гітлера”. [67]

Після такого вислову, не може бути сумніву в правильності рішення українського проводу про створення УНА. Тим більше, не знаючи ще тоді цієї закулісної дипломатії, треба подивляти тогочасних українських провідників за їх політичну далекозорість.

Під тиском неуспішних фронтів зростала опозиція. Німеччина розпачливо шукала шляхів до замирення. Гіммлер і Шеленберґер, 23 квітня, відбули зустріч в Любеку із шведським графом Бернадотте в справі переговорів з альянтами через його безпосередній зв’язок з ген. Айзенгавером. Після нарад та взаємного домовлення, зміст листа Гіммлера до ген. Айзенгавера звучить так: “Німеччина капітулює перед Заходом і буде вдержувати східний фронт поки не переберуть його альянти”. (підписав Гіммлер). [68] Змовники одержали відмову такого змісту: “Тільки тотальна капітуляція без жодних умов” (тут же). Щоб зберегти свою шкуру, вчорашні німецькі “боги” шукають порятунку в Росії.

Першого травня, через декілька годин після смерти Гітлера, Борман і Ґеббельс вислали ген. Кребса до командира наступаючих на Берлін совєтських військ ген. Чуйкова з пропозицією повної капітуляції за збереження їх обох при владі адмірала Денітца. [69]

Відповідь була неґативна. Ген. Чуйков зажадав негайної капітуляції залоги Берліна, як рівнож всього штабу в бункрі.

Як розпачливо шукали вони перемир’я з альянтами, вказує той факт, що дозволили ще вісім днів після смерти Гітлера вбивати тисячі людей та руйнувати міста, бо ще вірили в зміну альянтського становища. Але союзний договір з 24 січня 1943 р., підписаний в Касаблянці між Черчілем і Рузвельтом про те, що жадні угоди є не до прийняття, тільки безоглядна капітуляція, лишився до кінця незмінним і непорушним.

Наведені приклади повинні переконати всіх, хто сумнівався, що рішення українського проводу створити УНА, хоч і було ризиковне, але правильне і оправдане. Бо були всі причини вірити, що кінець війни принесе волю всім поневоленим народам. Значить, треба було бути готовими, зокрема Україні, яка мала таких аґресивних сусідів.

І дея замирення для спільної боротьби з комунізмом не була видуманою політикою, живучість тих плянів підтверджують дипломатичні кола, військові старшини та співробітники Гітлера. В тому часі для альянтів це була нереальна думка, вони хотіли закінчити війну і бути переможцями. Альянти закінчили війну, але переможцем вийшла Росія, завдяки чому вона проіснувала ще 45 літ довше, а світ зазнав незмірно великих втрат — як матеріяльних, так і в людях.

В міжчасі, німці вдержують тільки східний фронт, не чекають на рішення переговорів, з усім своїм майном втікають на Захід, щоб не потрапити до рук большевиків.

Такої гри було досить альянтам, ген. Смітт з наказу ген. Айзенгавера інформує ген. Йоделя негайно прийняти капітуляційні умови, бо в противному разі вони закриють всі можливості перходу на захід, як цивільним, так і військовим перехід на захід.

Німці прийняли подиктовані умови альянтами, підписали безкомпромісові угоди і припинили війну 8 травня 1945 року.

Як бачимо, гітлерівська Німеччина навіть думки не допускала про те, щоб так ганебно, через капітуляцію, програти війну, та ще й допустити “унтерменшів” до володіння їх святинею, Берліном. Це була наочна кара за їх зухвальство та нелюдські знущання над народами окупованих країн.

Чи ідея рятування українського вояцтва себе оправдала? Згідно з твердженням сучасних істориків — читач зробить власні висновки.

Американський історик Віліям Шірер каже, що від 21 червня до 6 грудня 1941 року, тобто за шість місяців, німці взяли в полон 3.800.000 совєтського війська. Яка була їх доля та як їх потрактовано в “цивілізованій” Німеччині, довідуємося з листа Розенберґа до Кайтля, де він пише: “То є найбільша трагедія: з 3.600.000 полонених залишилося кількасот тисяч спосібних до праці, більша частина з них померла з голоду або морозу”. [70]

Він не говорить про них, як про людей якоїсь національности, а просто називає совєтськими людьми. Для нього є трагедією те, що так мало їх залишилося до праці, а чого вони померли — байдуже. Слова Розенберґа тільки підказують нам скільки більше було можна врятувати українських вояків, якщо б УНА була створена на шість місяців скоріше.

Про совєтських військовополонених можна писати окрему велику історію. Та все ж таки хоч в короткій згадці хочемо насвітлити завдання і намагання УНА рятувати українських полонених, які за нацистським драконівським рішенням, мали бути знищені.

Найбільшим ворогом і мукою для полонених була голодова смерть, а що у поводженні з полоненими німці не дотримувались Женевської конвенції з 27 липня 1929 року, то життя полоненого нацистській системі не мало жадної вартости. При найменших ознаках опору чи непослуху, наказано таких убивати. Коли під час подорожі виголоджені полонені падали на дорозі, німці добивали їх на очах цивільного населення.

Болі голодової смерти доводили людей до канібалізму. Головнокомандуючий вермахтом на Україні генерал Кітцінґер пише: “Що це траплялося в таборах Рівного і Острогу, що в кожному випадку ішлося про узбецьких полонених”.