Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Популярність “Дяді Сталіна” та ріст його комуністичної партії на Заході сягала велетенських розмірів. Щоб вибити більший клин меншим та зупинити цей ріст, дипломати Заходу улягли потребам і вимогам часу. В результаті, до року часу вони побачили наслідки зроблених ними помилок.
В короткому часі, з втратою Східної Европи, залізна заслона розтягнулась до Берлінського муру, сп’янілі перемогою, народи Заходу, збудились з летаргічного сну, але то вже було пополудні. Европа терпіла, українські багатства утримували Москву, а знеможена Польща проклинала союзного окупанта — колишньго аґресора. В міжчасі московська експансія сягнула болючих місць Заходу — стала загрозою Европи. В пошуках союзника, західна розвідка стверджує, що єдиною антикомуністичною силою в Східній Европі є ще тільки український народ.
Розвідка союзних держав наскоро підготовляла так звану акцію “Bloodstone” (Кривавий Камінь) — приготовляли склади воєнного матеріялу, вишколювали людей, а розвідка Сі-Ай-Ей сягала далеко в запілля противника. Згідно з плянами Сі-Ай-Ей, завданням цієї акції не було повалити чи знищити Совєтський Союз, тільки, у випадку нападу на Европу, сповільнити його наступ, каже Томас Паверс в своїй праці “The Man Who Kept The Secret”. З усіх організованих антикомуністичних спротивів, — твердить цей самий автор, — “тільки українські повстанці в зимових місяцях в часі боротьби від 1945 до 1952 років, пересиджували в підземеллях глибоких гір, щоб не зрадити своїх слідів ворогові”. [74] На велике здивування Сі-Ай-Ей, навіть польська ВІН була просякнута і спонзорована російською розвідкою.
Яка іронія і політичний обман сильнішого над слабшим, чи безборонним. Захід, впенений в рішучості і стабільності 9-річної української боротьби, з однієї сторони, хоче використати її для послаблення Совєтської імперії, і в той самий час, в інструктажі до своїх політиків, каже, що Україна може існувати тільки в якійсь федеративній формі з Москвою. В довгій інструкції до Департаменту Національної Оборони, Екзекутивний секретар С.В. Соуерс, 18 серпня 1948 року, інформує: “Оскільки українці були важливим і специфічним чинником в Російській Імперії, вони ніяк не виказали себе, як «нація», яка спроможна взяти відповідальність за незалежність в обличчі великоросійської опозиції”. Дальше він говорить, що ані економічно, ані політично збираний нарід України не є готовий бути нацією. “Коли говорити про українців, справа інакша. Вони є занадто зближені до росіян, щоб могли успішно себе перетворити в щось інше. Але для доброго чи злого, вони мусять в якомусь відношенні пристосуватись до майбутньої спілки з великим російським народом. Очевидно, їхня майбутність в найкращому випадку є федерація, під якою Україна мала б чималу політичну та культурну автономію, але не буде економічно чи мілітарно самостійною.
Така федерація йшла б у парі з великоросами й під цим поняттям та по цій лінії доктрина США повинна бути формована супроти України”. [75]
То є правда, за цією доктриною формувалась політика супроти України і після Першої світової війни, і після Другої. Застосовують її і теперішні провідники ЗСА і Заходу. Все в світі змінилось, розпались імперії, зникли “ізми”, люди здобули простір, тільки ставлення до України — без жодного вияснення чи оправдання — не змінилося.
Рішення великодержав Заходу віддати Україну та українських вояків і біженців, проти їх волі і бажань, Росії, на муки совєтських каторг і полону, треба вважати злочинним порушенням міжнародних прав. Це стосується і Америки — чемпіона оборони людських прав. І це не можна вважати помилкою, бо це було політикою людей при владі, які робили це згідно з їх пляном, для певної скритої цілі.
Свідомі того, що Україна перша впала жертвою комуністичної аґресії, знаючи про практикований ґеноцид, страшний голод, підпільну боротьбу за відновлення української державности в 1941 році, вони, в балянсі за дружність з Москвою, не беруть нічого під увагу. З вибухом совєтської атомової бомби, в серпні 1949 році, гаряча дружність обох партнерів перейшла у відкриту холодну війну. У цей час українська революційна боротьба, ще провадилась на Україні, і Україна могла стати потенціяльним союзником для держав Заходу. На жаль, цього не сталося. У довгій, затяжній боротьбі виснажена Україна, крім обіцянок, не одержала нічого. Більше того, Сі-Ай-Ей промовчало перед світом про найбільшу російську злочинність над українським вояцтвом і народом. Томас Паверс каже в своїй праці: “В кінцевій фазі боротьби українського народу з комунізмом Москва пішла так далеко, що в 40-их роках скидала партизанам затруєні харчі в німецьких упакуваннях і, крім того, дальше продовжувала боротьбу інтриґами, викраданням людей та вбивствами як у Мюнхені, так в таборах біженців”. [76]
Проте, чому зроблено Москві так багато концесій? Чому по війні Москві віддано всіх полонених і політичне переслідуваних? Чому ніхто не боронив політичних в’язнів? Багато цих питань — чому? Дуже коротко і вдало відповідає всім добре відомий політичний діяч чотирьох декад, колишній президент США Річард Ніксон, у статті Сергія Шмемена в “Ню Йорк Таймс”, з 19 лютого 1993 року, де в одному реченні дає на все повну відповідь: “Я є проти комунізму, але я є за Росією”. Якщо мали б відвагу, то так само могли б сказати багато його попередників. Як бачимо, в останніх часах в Росії міняються тільки тактичні засоби в осягненні її цілей, з чого, мабуть, передчасно радіє світ, бо імперські ідеї Росії залишились ті самі.
ВисновкиНароди світу раділи, що прийшов кінець війни, що добро взяло верх над злом. Великодержавні мужі ділили чужі землі та визначали нові кордони. Найбільше раділа зі своєї перемоги Москва, бо, завдяки недалекоглядности її союзників, вона одержала всі українські
