Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Повоєнна совєтська, а також альянтська нагінка назавжди лишиться чорною плямою в історії людських трагедій. Автор праці “Victims of Yalta” описує, як англійські окупаційні власті в нелюдський спосіб допомагали большевикам ловити людей та насильно вивозити “на родіну”. Він описує злочинне насильство над козацтвом, якого до 50 тисяч насильно вивезено разом з жінками й дітьми на запевну смерть. Хто вирвався живим із совєтського переходового табору в Юденбурґу, може писати окрему історію, каже автор. І знову те саме: скільки було українців між тими козаками, територіяльного походження ніхто не перевіряв, тут числились тільки голови.
Доля Дивізії також могла закінчитися трагічно, як і доля козаків. Англійці не пощадили навіть старшин, хоч знали, що їх чекає: генералів Шкура і Краснова публічно повішено в Москві.
Німці активно користувались допоміжною службою, тому й уживали всіх засобів і методів вербування, включно з обманом і насильством. У такий спосіб багато наших людей потрапило в допоміжну службу — Шутцполіції, команда якої дуже рідко відпускала вояків до УНА. Мало кому відомо, як багато людей, а головно із Бережанщини і Зборівщини, забрано до так званого “Вахманшутцу” (вартівничої служби). Вони переходили вишкільний табір в Східній Польщі, а потім їх висилали до підрядних чи вартових служб, де в них була потреба.
Ми знаємо, що крім Першої Дивізії, яку збережено повністю, всіх інших — Другу Дивізію, 281-шу Запасну Бриґаду — отамана Т. Боровця, полки в Бельґії й Голляндії та інші — стрінула та сама доля: хто не загинув й пережив війну, полон або сибірські заслання, повністю сплатив своє завдання й обов’язок перед своїм народом.
Життя кожного вояка однаково дороге, і ціна його передчасної смерти у війні не залежить від того, чи у бою він загинув, чи через насильство сильніших в таборах примусової праці. Тому дуже нерозважливо і еґоїстично висловився автор С. К. одноднівки “В 50 роковини УПА” стейту Ню Джерзі: “Саме життя навчило нас бачити різницю між тими, що гинуть по-рабськи стоптані ворогом, і тими, що гинуть в боротьбі за Україну. Тих, що згинули за інтереси окупантів на фронтах, тих, що вмерли від голоду, але їхня смерть без значення для справи визволення України. Зате смерть тих, що впали в боротьбі з окупантами, — це животворча смерть”. Хоч це може думка тільки однієї людини, але і вона є шкідлива.
Становище нашого вояцтва впродовж всієї української історії є таке вразливе, що важко є про нього говорити.
В минулих війнах, котрі точилися між суперниками за українські багатства, не з власної волі наше вояцтво часто належало до протилежних таборів, проливалась братня кров на користь спільного ворога, з чим, всупереч Божим законам, мусіли годитися народ та історія.
В 1939 році, коли Червона Армія ввійшла на терен Західної України, забираючи в полон польську армію, в якій служило багато приневолених українців, червоноармійці, між якими також було багато українців, всіх полонених польської армії вважали поляками. Чимало їх було замордовано і поховано в Катині. Тим, кому вдалося вижити, простелено довгий і важкий шлях через Африку до Італії, щоб таки в чужих їм уніформах віддати своє життя під Монте Касіно з тими ж таки нацистами, з якими змагалась ціла Україна.
Українське вояцтво в Другій світовій війні брало участь під прапорами майже всіх воюючих країн, а після війни — проти комунізму в Кореї, В’єтнамі та інших місцях. Деякі вояки з леґіону “Нахтіґаль” і УВВ, що перед кінцем війни перейшли до французької партизанки, тепер в Чужинецькому Леґіоні Франції обороняли від комуністів Діен-Біен-Фу в В’єтнамі. Це значить, що кожна боротьба з окупантами України, червоними чи брунатними, і без уваги, де вона не була б, являється священною боротьбою за добро українського народу.
Повернемось ще раз до кінця війни. В підсумках про ситуацію УНА можна сказати, що такого не совісного трактування українського вояцтва в кінцевій фазі війни ніхто не міг передбачити. Метою і завданням Штабу було перевести все українське вояцтво в організовану структуру УНА, подбати про його бойову силу, духову наснагу і спроможність бути готовим у бій за визволення своєї Батьківщини. Як це мало здійснитися, найкраще відповідає сам ген. Шандрук в самих початках організування УНА в своїй промові під час присяги Другої Дивізії: “Сили УПА зростають з дня на день, ми мусимо їм допомогти, бо тільки спільними силами українського народу ми здобудемо нашу перемогу”.
Чи оправдали себе пляни і надії? Чи виконали взятий на себе обов’язок провід і Штаб УНА? Відповіді тепер будуть різні, бо кінцевий результат відомий. У найбільшій об’єктивності є тільки одна правдива відповідь: хоч політичні пляни здобути волю українському народові не здійснилися, але якщо завдяки діям УНА чи ї проводу врятовано життя тільки одному воякові, а не десяти тисячам вояків або більше, то вона є виправдана Богом і людьми.
Коли розглядати неґативні питання стосовно УНА, то буде залежати від поглядів і переконань одиниці, яка буде це аналізувати. Зрозуміло, що всі позитивні досягнення УНА, в інтерпретації комуніста чи російського шовініста, будуть неґативними. Одначе, треба мати на увазі одне: ми знаємо, що сталося з українським вояцтвом по війні, то чи не було б ще гірше для всіх, якби не була створена УНА? Так само могла пропасти Перша Дивізія, як пропала Друга Дивізія та багато інших.
Якщо тогочасні пляни не зреалізувалися, то наведені приклади нам підказують, що то не була вина чи помилка українського проводу, а тим більше цілої нації Для українського народу не було іншого виходу, бо він знаходився у стані боротьби з комунізмом ще від 1918 р. Уряд України не проголосив капітуляції й армія не склала зброї; свідомий свого призначення окупантським пляном, народ, не маючи інших альтернатив, мусів боротися за своє самозбереження.
Не з вини українського народу сталося те,
