Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Тому на порозі Нового Року, щоб Шановні Читачі знали й пам’ятали це, хочу для історичної правди спростувати бодай цю брехню і подаю наступне.
Українська Національна Армія з Другої світової війни складалася із двох дивізій — “Галичина” і “Вільна Україна”, якою командував полковник Петро Дяченко /Див. “Вісті Комбатанта” Ч. 4 — 1972 р. ст. 8/ а, яка спочатку мала назву “Окрема Протипанцерна Бриґада УНА” /див. допис майора В. Гладича ч. 5 ВК за 1971 р. ст. 73-75/. Там же пише Роман Крохмалюк. Крім того, все докладно є описане в “Arms of Valor” /моя праця/ та в ряді статтей різних авторів, зокрема полковника М. Ліщинського.
Можна мати анімазію у відношенні до мене, але не можна її мати відносно подій історичного всенаціонального значення, якою була УНА та її складові частини.
Крім згаданих двох дивізій, були запасні полки, один з них нараховував 5 тисяч чоловік під командою пол. Ф. Гудими, спадунова бриґада отамана Б. Боровця, Українське Вільне Козацтво полк. П. Терещенка, протилітакова батерія та інші. Всі ці згадані формації підпорядковувалися Команді УНА телеграфічно або через радіо.
Другою неправдою є, що не вся Дивізія “Галичина” присягала на вірність Українському Народові та Українській Державі. Присягав резервовий полк; від полків, що тримали фронт, присягали зі зброєю репрезентаційні сотні. Хіба неук лише може думати, що полки, що стояли в окопах на фронті, могли опустити фронт. В тім випадку проявляється в такого автора, що його імя не гідно назвати, його скритий жаль, що я знівечив присягу Гітлерові. Дуже міродайними є спогади поручника Р. Лазурка “На шляхах Европи”. Треба їх читати. Інший анімозит пише /Свобода 208 1974/, що не Папа Пій XII урятував Дивізію “Галичина” з полону в Ріміні, а Єпископ І. Бучко. Саме Єпископ Бучко у відповіді на лист ген. Шандрука пише до нього (“Вісті Братства”, Німеччина, ч. 126, ст. 67): “сподіюся, що заходом св. Отця увінчається успіхом”. Єпископ св. п. І. Бучко на терені Ватикану не мав і не міг мати жодних політичних або дипломатичних контактів, зокрема як екз. Єпископ, і вибрав єдину можливу дорогу для врятування Дивізії. О. д-р Білянич (ВК ч. 6, 1974, ст. 82) прямо говорить, що св. Отець в тій справі призначив був для Єпископа І. Бучка нічну (!) авдієнцію, отже справа була так пильною, що не можна було відкликати на наступний день.
Що ж до змін в Дивізії, то треба опертися на різні спогади і дописи. “За стрілецький звичай” О. Лисяка, дивізійного репортера… Поручник Р. Лазурко і редактор О. Лисяк — то бойові старшини Дивізії. Зрештою, треба уважно прочитати книжку майора В. Л. Гладича, що на ст. 196 пише, “спонтанно вітали”… Зокрема статті полк. М. Ліщинського.
Все це справи редакційних колеґій, які нічого не знають, бо нічого не читають, а все історію починають від себе та друкують все, щоб лише заповнити сторінки своїх часописів.
На ці “історичні дописи” дали вияснення гонорового але непраґматичного характеру пок. інж. М. Ліщинський та сотник інж. Б. Підгайний у “Вістях Комбатанта”. [63]
* * *
З неприхованим гнівом ген. Шандрук дає належну відсіч всім тим, що для своїх вигод, політичних чи партійних, підмальовували історію так, що навіть живим свідкам її важко впізнати.
“Шкода, що люди не читають хоч те, що вже є написане”, казав Шандрук. Хто-хто, але історики повинні знати вже відомі факти і не ширити дезінформації, як це трапилось із одним професором історії, коли автор цієї праці запитав його, чи може він, як свідок архівів, сказати щось про Другу Дивізію. “Яку другу Дивізію? — запитує професор і сам дає відповідь. — Такої не було, був плян таку створити, але до цього не дійшло”. І не диво, він не один, таких є більше, що не знають, бо впродовж довгих років про правду з того часу не можна було і не вигідно було говорити. Ворожа, нищівна рука окупанта України з широкою сіткою прихильників сягала далеко поза її межі і тероризувала найбільш ідейних, вірних і відданих синів України.
Єдина, тільки єдина Перша Дивізія, перейшовши політичне чистилище в полоні, могла почуватися вільно. Всім іншим українським воякам в цій війні доля не жаліла ударів за життя, і нема їм пошани по смерті.
Дарма, що в совєтській армії було 20 відсотків українців, але згадки про них ніде немає, бо то були совєтські, або русські вояки. Інакше вояків не трактували.
У висновках все зводиться до аксіомної правди, що до часу створення УНА все українське вояцтво, в яких би формаціях і де б воно не служило, за вийнятком Української Повстанської Армії, були складовою частиною чужих, окупаційних збройних сил. Тому не могло бути ліпших чи гірших вояків, бо всі без вийнятку скоріше чи пізніше, згідно з плянами, мали своє підрядне призначення в імперських правліннях.
Вони могли маршувати пліч-о-пліч з російськими, польськими, мадярськими чи німецькими вояками, в їхніх уніформах, але їх ніколи не було трактовано на рівні вояків тих національностей.
Наприклад, якщо б не було совєтського Східного фронту, то німці були б скоріше прийняли капітуляцію на користь альянтів, ніж дозволили б творити чужинецьку армію на своїй території. Мабуть, саме тому, вони 8 місяців вагались чи дозволяти творення УНК і УНА.
Українське вояцтво з добрим вишколом, що служило в німецьких збройних силах, було спроможне в тому часі створити чвертьмільйонову армію. На жаль, спізнилися на цілий рік і Штаб УНА не зміг зреалізувати цього пляну. Одначе, треба вірити, що така армія, хоч і на чужій землі, але з власною ідеєю боротьби за визволення, при співучасті поневолених народів, якщо б і не змінила
