Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

У Румунії та Сербії державні активи зазнали тієї самої прикрої долі або ж узагалі не продавалися, оскільки місцеві політичні князьки викрутилися з перших проєктів приватизації й захотіли в старий спосіб зберегти свою владу та вплив. Румунам, що, як і албанці приблизно в той самий час, шукали швидкої ринкової винагороди, натомість пропонували фінансові піраміди з обіцянками величезних швидких прибутків без ризиків. На піку діяльності однієї з таких схем афера «Карітас», яка тривала з квітня 1992 року по серпень 1994-го, охопила, ймовірно, чотири мільйони учасників — майже п’яту частину населення Румунії.

Як і у випадку «легальної» приватизації, метою цих пірамід (у Росії вони теж були популярні) здебільшого було перевести готівку з приватних рук до мафії, основою якої були старі партійні мережі й колишні спецслужби. Тим часом, через чотирнадцять років після повалення Чаушеску, 66% румунської промисловості все ще перебували в державній власності, хоча деякі з найбільш прибуткових та привабливих підприємств змінили господарів. Зі зрозумілих причин іноземні інвестори впродовж багатьох років боялися ризикувати в таких країнах своїм капіталом: перспективу одержати значний прибуток затьмарювала хронічна відсутність правового захисту.

В інших країнах Центральної Європи баланс ризику був на користь закордонних інвесторів — хоча б тому, що перспектива членства в ЄС пришвидшувала необхідні інституційні та законодавчі зміни. І навіть за таких умов стартова приватизація в Угорщині чи Польщі полягала або в перетворенні на легальний бізнес чорного ринку, який існував за комуністів, або у швидкому продажі очевидно життєздатніших частин державних підприємств місцевим бізнесменам за підтримки закордонного капіталу. Через три роки після революції лише 16% польських державних підприємств були продані в приватну власність. У Чеській Республіці вигадлива ваучерна система, через яку люди могли купити акції в державних підприємствах, мала на меті перетворити громадян на націю капіталістів, але впродовж кількох наступних років їй насамперед вдалося закласти ґрунт для подальших скандалів та політичної реакції на дикі «спекуляції».

Однією з причин, чому приватизація в посткомуністичній Європі відбувалася з такими хибами, була практична відсутність західного залучення. Певна річ, спершу Москва та Варшава кишіли молодими американськими економістами, які пропонували своїм господарям навчити їх будувати капіталізм, а німецькі фірми одразу ж виявили особливу зацікавленість у порівняно прогресивних комуністичних компаніях на кшталт чеського виробника автомобілів Škoda[543]. Але іноземні уряди практично жодним чином залучені не були, не було Плану Маршалла чи чогось віддалено йому подібного — окрім як у Росії, куди на підтримку режиму Єльцина з Вашингтона спрямовували значні суми в грантах та кредитах, які знову ж таки витікали в кишені друзів і спонсорів Єльцина.

Натомість закордонні інвестиції нагадували не сталі зусилля, які допомогли відбудувати Західну Європу після Другої світової війни, а радше безсистемне залучення в приватний сектор, яке відбувалося після Версальського договору: інвестування, коли все йде добре, та вилучення інвестицій, коли не дуже[544]. Тож, як і в минулому, східні європейці мали змагатися із Заходом у підкреслено нерівних умовах, без місцевого капіталу та зовнішніх ринків, здатні експортувати тільки продукти харчування з невеликою націнкою, сировину або промислові та споживчі товари за низькими цінами, які трималися за рахунок малих зарплат і державних дотацій.

Не дивно, що багато нових посткомуністичних урядів мали спокусу, як і їхні міжвоєнні попередники, уникнути сплати політичної ціни такої ситуації шляхом запровадження захисних заходів — у цьому разі законів, які обмежували б можливість іноземного володіння землею та компаніями. Ці відлуння попередніх спроб ізоляціонізму, що їх закордонні спостерігачі, як і варто було чекати, дещо безпідставно розкритикували як «націоналістичні», досягнули небагато: перешкоджаючи зовнішнім інвестиціям та деформуючи місцевий ринок, вони тільки ще більше відкрили процес приватизації для корупції[545].

Тож на кожного ницого російського олігарха з другим будинком у Лондоні чи Каннах, або на енергійного молодого польського бізнесмена на BMW та з мобільним телефоном припадали мільйони незадоволених пенсіонерів і скорочених працівників, для яких перехід до капіталізму був у найкращому разі неоднозначною перевагою — не говорячи вже про мільйони селян, яким не можна було ані придумати інше заняття, ані зробити їх економічно самостійними. У Польщі під кінець ХХ століття сільське господарство створювало лише 3% ВВП, але все ще охоплювало одну п’яту населення, що працювало. У багатьох регіонах продовжувало буяти безробіття, а з втратою роботи втрачалися дешеві послуги та інші переваги, які в цих країнах зазвичай надавалися разом із робочим місцем. Ціни постійно зростали — чи то через інфляцію[546], чи то через підготовку до вступу до ЄС, тому кожен, хто мав фіксований дохід або жив на державну пенсію (тобто більшість учителів, лікарів та інженерів, які колись були гордістю соціалізму), мав підстави ностальгійно згадувати про минуле.

Багато людей у Східній Європі — особливо ті, кому було за сорок — гірко скаржилися про свої втрати в матеріальному забезпеченні, дешевому харчуванні, житлі та послугах; але це не означало, що вони обов’язково мріяли повернутися до комунізму. Як пояснювала п’ятдесятирічна росіянка — колишня військова інженерка, яка разом із чоловіком-пенсіонером жила на 448 доларів на місяць — закордонним журналістам у 2003 році: «Ми б хотіли, щоб наше життя було так само легке, як і за Радянського Союзу, щоб гарантовано мати добре стабільне майбутнє та низькі ціни — разом із цією свободою, якої раніше не було».

Водночас опитування громадської думки серед латвійців, які бачили повернення під російську владу в нічних жахіттях, засвідчують, що селяни були особливо переконані, що за радянських часів їм велося краще. Можливо, вони мають рацію, — і не тільки якщо вони були селянами. Наприкінці 1980-х, до революцій, східні європейці активно відвідували кінотеатри. До 1997 року відвідування кінотеатрів у Латвії скоротилося на 90%. Те саме відбувалося всюди — у Болгарії воно впало на 93%, у Румунії — на 94%, у Росії — на 96%. Цікаво, що в Польщі кількість глядачів кінотеатрів у ті самі роки скоротилася тільки на 77%, у Чеській Республіці — на 71%, в Угорщині — на 51%. У Словенії майже взагалі нічого не змінилося. Ці дані свідчать про безпосередній взаємозв’язок між процвітанням та кінопереглядом і підтверджують пояснення, надане в одному з болгарських опитувань про те, чому люди рідше ходять в кіно: після падіння комунізму вибір фільмів став кращим… але люди більше не могли дозволити собі купити квитки.

За цих умов складні та незавершені економічні перетворення в Східній Європі підштовхують до джонсонівського[547] висновку про те, що, хоча їхнє втілення і не було зразковим,