Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Такі побоювання були небезпідставні. Зосередивши владу, інформацію, ініціативу та відповідальність у руках Держави-партії, комунізм створив суспільство, у якому люди не тільки з недовірою ставилися одне до одного та скептично сприймали будь-які твердження чи обіцянки влади, але й не мали досвіду індивідуальної чи колективної ініціативи, а також підстав для того, щоб мати змогу ухвалювати обґрунтовані публічні рішення. Невипадково найважливішим започаткуванням у сфері журналістики в пострадянських державах була поява газет, які намагалися надавати достовірну інформацію: «Аргументы и факты» — у Москві, «Факти» — у Києві.
Старші люди були найгірше підготовлені для здійснення переходу до відкритого суспільства. Молодше покоління мало кращий доступ до інформації — починаючи із закордонного телебачення та радіо до дедалі популярнішого інтернету. І в міру того як завдяки цьому багато молодих виборців у цих країнах ставали більш космополітичними і навіть витонченими, це також поглиблювало провалля між ними та їхніми батьками, дідусями і бабусями. Опитування серед молодих словаків, проведене через десять років після того, як їхня країна стала незалежною, виявило чіткий розрив поколінь. Молоді люди були повністю відірвані від минулого, яке передувало 1989 року і про яке вони знали мало; натомість вони скаржилися, що в сміливому новому світі посткомуністичної Словаччини їхні батьки загублені та безпорадні: вони не могли підтримати своїх дітей ані допомогою, ані порадою.
В усіх країнах цей розрив поколінь мав політичні наслідки: старші та бідніші виборці час від часу піддавалися чарам партій, які обіцяли ностальгійні або ультранаціоналістичні альтернативи замість нового ліберального консенсусу. Як і можна було передбачити, ця проблема найбільше проявилася в частинах колишнього Радянського Союзу, де були найбільші зміни та потрясіння, а демократії раніше не існувало. Серед надзвичайно бідних, незахищених й обурених новими показними статками в руках крихітної меншості виборців старшого — та й не лише старшого — віку легко завойовували популярність авторитарні політики, особливо в Росії та Україні. Тож тимчасом як на посткомуністичному просторі виявилося порівняно легко створити моделі конституцій та демократичні партії, зовсім іншою справою було формування критичного електорату. На перших виборах в усіх країнах виграли переважно ліберальні або правоцентричні альянси, які адміністрували повалення старого режиму; але реакція на економічні труднощі й неминучі розчарування часто діяла на користь колишніх комуністів, які тепер накинули на свої знамена націоналістичні гасла.
Подібні перевтілення старої номенклатури були не такими вже й чудернацькими, як могло здатися стороннім спостерігачам. Націоналізм і комунізм мали більше спільного, ніж кожен із них — з демократією: їх об’єднував, так би мовити, політичний «синтаксис», тоді як лібералізм був узагалі іншою «мовою». Радянський комунізм і традиційні націоналісти мали щонайменше одного спільного ворога — капіталізм, або «Захід», а їхні нащадки виявилися достатньо вправними в маніпулюванні поширеним заздрісним егалітаризмом («принаймні тоді ми всі були бідні»), щоб покласти провину за посткомуністичні біди на закордонне втручання.
Наприклад, в успіху Корнеліу Вадима Тудора — відомого підлабузника-літератора при дворі Ніколае Чаушеску, який присвятив себе співанню дифірамбів кондукетору та піднесенню його слави, перш ніж переметнутися з націонал-комунізму до ультранаціоналізму, — не було нічого особливо недоречного. У 1991 році за підтримки діаспори він заснував партію «Велика Румунія», ідеологія якої поєднувала іредентистську ностальгію, випади в бік угорської меншини та неприхований антисемітизм. На президентських виборах у грудні 2000 року кожен третій виборець у Румунії голосував за Тудора як за єдиний прийнятний варіант — альтернативною кандидатурою був колишній комуністичний апаратник Йон Ілієску[548].
Навіть коли націоналістичні політики починали як критики комунізму — як у випадку російського «націонал-патріотичного» руху «Пам’ять», — вони все одно впадали в зручну симбіотичну симпатію до радянського минулого, поєднуючи щось на кшталт агресивного націоналізму з ностальгією за радянською спадщиною та пам’ятками. Аналогічне поєднання патріотичної риторики із сумом за втраченим світом радянського авторитаризму було секретом успіху нових націоналістів в Україні, Білорусі, Сербії та Словаччині; у Польщі їхніми відповідниками були різноманітні аграрні й «народні» партії, які з’явилися наприкінці 1990-х, зокрема дуже популярна партія Самооборона Анджея Леппера.
Незважаючи на те, що комуністи-перевертні всюди вступали в союзи зі справжніми націоналістами[549], крайній націоналізм виявився найпривабливішим і найбільш сталим у Росії. І це не дивно: за словами Володимира Жириновського, яскравого нового політика, який побудував свій виборчий імідж на безкомпромісній традиційній російській ксенофобії, «російський народ став найбільш приниженою нацією на планеті». Попри всі свої обмеження, Радянський Союз був світовою державою — територіальним і культурним велетнем, легітимним спадкоємцем і продовженням Імперської Росії. Старше покоління росіян, багато з яких поділяли обурення радянських військових щодо того, що НАТО поглинуло російський «близький Захід», а вони ніяк не змогли цьому зарадити, сприймало його розпад як глибоке приниження. Бажання повернути міжнародну «повагу» стало важливим рушієм пострадянської зовнішньої політики Москви. Воно пояснює як природу президентства Володимира Путіна, так і широку підтримку, на яку він спирався, незважаючи (і завдяки) його дедалі авторитарнішій внутрішній політиці.
З очевидних причин громадяни колишньої російської імперії в Центральній Європі були несхильні до подібної ностальгії. Але втрачений світ комунізму зберігав певну принадність навіть у Східній Німеччині, де із середини 1990-х років опитування фіксували поширене переконання, що, за винятком подорожей, електронних медіа та свободи вираження, життя до 1989 року було кращим. В інших країнах навіть старі комуністичні передачі користувалися певною любов’ю — у 2004 році найпопулярнішою програмою чеського телебачення були повтори «Майора Земана», детективного серіалу початку сімдесятих, сценарій якого був практично не чим іншим, як вправлянням у пропаганді щодо «нормалізації» після 1968 року.
Комуністична партія нахабно зберегла свою назву лише в Чеській Республіці (а також у Франції та країнах колишнього СРСР). Але в кожній посткомуністичній країні Центральної Європи приблизно кожен п’ятий виборець підтримував аналогічні «анти»партії: антиамериканські, антиЄС, антизахідні, ті, що виступали проти приватизації, або, що траплялося найчастіше, проти всього цього разом. Особливо на Балканах під «антиамериканізмом» чи «антиєвропеїзмом» зазвичай ховався антикапіталізм, а ці позиції були прикриттям для колишніх комуністів, які не могли відкрито ностальгувати за давніми часами, але все одно маніпулювали такими настроями у своїх
