Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Але ця іронія долі не має засліплювати нас щодо відповідальності сербів. Жахлива лють і садизм війн у Хорватії та Боснії — маніакальна жорстокість, приниження, тортури, зґвалтування і вбивства сотень тисяч власних співгромадян — були справою сербських чоловіків, переважно молодих, яких схиляли до нападів побутової ненависті й байдужості до страждань пропаганда та накази місцевих ватажків, уповноважених і керованих самим Белградом. Те, що з цього вийшло, не було таким уже надзвичайним: у Європі лише за кілька десятиліть до того вже траплялося так, що по всьому континенту та під прикриттям воєнних дій пересічні люди скоювали страшні злочини.
Певна річ, сербська пропаганда посилалася на історію, зокрема в Боснії, — історію минулих страждань, які ховалися за оманливим спокоєм післявоєнного життя в Югославії. Але рішення ворушити ці спогади, маніпулювати ними та використовувати з політичною метою ухвалювали люди — насамперед одна людина. Як Слободан Мілошевич лицемірно зазначив у розмові з журналістом під час переговорів у Дейтоні, він ніколи не думав, що війни в його країні триватимуть так довго. Безумовно, це правда. Але ці війні не розпочалися через спонтанний вибух на міжетнічному ґрунті. Югославія не пала — її підштовхнули. Вона не померла — її вбили.
* * *
Югославія була найбільш екстремальним випадком, але посткомуністичні перетворення відбувалися тяжко всюди. У Португалії чи Іспанії перехід від авторитаризму до демократії супроводжувався пришвидшеною модернізацією відсталої аграрної економіки; інші країни Західної Європи були знайомі з процесом із власного минулого. Але вихід із комунізму не мав прецедентів. Такий очікуваний перехід від капіталізму до соціалізму в теорії пережовували в академіях, університетах та кав’ярнях від Белграда до Берклі; однак ніхто не подумав про те, щоб запропонувати план переходу від соціалізму до капіталізму.
З усього обтяжливого спадку, який залишив по собі комунізм, найвідчутнішим була економіка. Відсталі промислові заводи Словаччини, Трансильванії чи Сілезії поєднували в собі економічну неспроможність й екологічне недбальство. Ці два складники були тісно пов’язані між собою: отруєння озера Байкал, смерть Аральського моря, кислотний дощ над лісами Північної Богемії стали не лише екологічною катастрофою, а й величезним боргом перед майбутнім. Перш ніж інвестувати в нові галузі промисловості, треба було позбутися старих; крім того, хтось мав компенсувати шкоду, якої вони завдали.
На східних землях Німеччини рахунок за відшкодування збитків комунізму взяв на себе федеральний уряд. Упродовж подальших чотирьох років Treuhand (див. розділ 17) витратила мільярди дойчмарок на те, щоб скуповувати й розпродавати застарілі промислові заводи та фабрики, виплачувати допомогу їхнім скороченим працівникам і компенсувати — наскільки це було можливо — наслідки їхньої роботи. Але навіть попри те, що результати були неоднорідні та майже довели федеральну скарбницю до банкрутства, колишнім східним німцям усе одно пощастило: за їхній вихід з комунізму платила найсильніша економіка Західної Європи. В інших країнах ціна відновлення економічного життя лягала на плечі самих жертв.
Основний вибір, перед яким стояли посткомуністичні уряди, був такий: або спробувати здійснити різкий, раптовий перехід від субсидованої соціалістичної економіки до ринкового капіталізму (підхід «великого вибуху»), або ж розпочати обережно усувати чи розпродавати найбільш збиткові сектори «планової економіки, водночас якомога довше зберігаючи ті компоненти, які мали найбільше значення для місцевого населення, — дешеве житло, гарантовані робочі місця, безкоштовні соціальні послуги. Перша стратегія найбільше відповідала теоремам вільного ринку, якими захоплювалося нове покоління посткомуністичних економістів і бізнесменів; друга була більш політично доцільною. Проблема полягала в тому, що кожен підхід у короткостроковій перспективі (а можливо, і не тільки в короткостроковій) означав великі й болючі втрати. У Росії Бориса Єльцина, де були застосовані обидва, економіка впродовж восьми років стрімко слабнула — у сучасній історії це було найбільше скорочення великої економіки в мирний час.
У Польщі під рішучим керівництвом Лєшека Бальцеровича (спершу — на посаді міністра фінансів, а згодом — на чолі центрального банку країни) підхід «великого вибуху» був застосований уперше та найбільш послідовно. Бальцерович стверджував, що його країна — фактично неплатоспроможна — точно не відновиться без міжнародної допомоги. Але надходження цієї допомоги було б неможливе, якби Польща не сформувала надійних інститутів, які могли б заспокоїти західних банкірів та кредитні установи. Іншими словами, Польщу до жорстких заходів змушував не Міжнародний валютний фонд; радше діючи на випередження, щоб не наразитися на критику МВФ, Польща мала виграти й отримати потрібну їй допомогу. І єдиним способом зробити це було діяти швидко, поки не вщухла посткомуністична ейфорія та перш ніж люди не усвідомили, який болючий цей процес.
Тож 1 січня 1990 року перший посткомуністичний уряд Польщі розпочав амбітну програму реформ: нагромадження валютних резервів, скасування контролю над цінами, обмеження кредитів та ліквідацію субсидій (тобто дозволяв підприємствам збанкрутувати) — і все це за рахунок внутрішніх реальних зарплат, які одразу ж впали приблизно на 40%. За винятком відкритого визнання того, що безробіття неминуче (його наслідки були пом’якшені завдяки заснуванню фонду підтримки та допомоги в отриманні нового фаху для тих, хто залишився без роботи), усе це не дуже відрізнялося від того, що двічі безуспішно намагалися зробити впродовж 1970-х. Іншим був політичний клімат.
У сусідній Чехословаччині під керівництвом міністра фінансів (а пізніше — прем’єр-міністра) Вацлава Клауса реалізували аналогічну амбітну програму, яка робила додатковий наголос на конвертації валюти, лібералізації зовнішньої торгівлі та приватизації — усе згідно з неприховано обожнюваним «тетчеризмом» Клауса. Як і Бальцерович та деякі молоді кремлівські економісти, Клаус віддавав перевагу «шоковій терапії»: у соціалістичній економіці він не бачив нічого, що було варте збереження, а отже — й жодних переваг у тому, щоб відкладати перехід до капіталізму.
Іншу крайність становили люди на кшталт Мечіара в Словаччини, Ілієску в Румунії та прем’єр-міністра (а згодом — президента) України Леоніда Кучми. Вони боялися розчарувати своїх виборців, а тому відтягували початок змін, наскільки це було можливо (першу «програму економічних реформ» в Україні оголосили в жовтні 1994 року), та продемонстрували особливе небажання лібералізувати внутрішні ринки чи зменшувати частку державної власності в економіці. У вересні 1995 року Кучма захищав свою позицію — у знайомих
