Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Продершись крізь болото економічного занепаду на початку 1990-х, перша ланка колишніх комуністичних держав виринула, спираючись на більш надійну основу, здатну зацікавити західних інвесторів і забезпечити подальший вступ до Європейського Союзу. Відносний успіх польської чи естонської економічної стратегії порівняно зі станом Румунії чи України був очевидний будь-якому туристу: на рівні діяльності малого бізнесу чи навіть суспільного оптимізму успішніші східноєвропейські країни показували кращі результати, ніж навіть колишня Східна Німеччина, попри очевидні переваги останньої.

Напрошується висновок, що більш «прогресивні» посткомуністичні країни на кшталт Польщі, Чеської Республіки, Естонії, Словенії та, можливо, Угорщини змогли впродовж кількох складних років здолати прірву між державним соціалізмом і ринковим капіталізмом, хоча й за рахунок їхніх старіших та бідніших громадян; тоді як друга ланка Балканських держав і країн колишнього Радянського Союзу залишилася борсатися позаду, стримувана некомпетентними й корумпованими керівними елітами, які не могли і не хотіли думати про необхідні зміни.

У дуже широкому розумінні це правда. Але навіть без Клауса, Бальцеровича чи їхніх колег в Угорщині чи Естонії перехід до ринкової економіки деяких колишніх комуністичних країн у будь-якому разі відбувався б легше, ніж в інших: чи то тому, що вони, як ми пам’ятаємо, почали його ще до 1989 року; чи то тому, що деформації радянської доби були не такі патологічні, як у деяких їхніх сусідів, яким пощастило менше (у цьому сенсі дуже показове порівняння Угорщини та Румунії). І, звичайно, дива економічних перетворень, які демонстрували столичні міста деяких країн — наприклад, Прага, Варшава чи Будапешт, — не завжди були повторені в їхніх віддалених регіонах. І в минулому, і в сьогоденні справжні кордони в Центральній та Східній Європі пролягають не між країнами, а між процвітаючими міськими центрами та занедбаними і збіднілими сільськими провінціями.

Красномовнішими за розбіжності в тому, як ці регіони пережили вихід з комунізму, є спільні риси. Зрештою, в кожній країні керівні еліти опинялися перед тим самим стратегічним вибором. «Романтика вільного ринку», як зневажливо висловився російський прем’єр Віктор Черномирдін у січні 1994 року, захопила усіх[542]. Спільними були і загальні економічні цілі: лібералізація економіки, перехід до вільного ринку в тому чи іншому вигляді та вступ до Європейського Союзу, який спокусливо обіцяв закордонних споживачів, інвестиції та фонди регіональної підтримки, що мали послабити удар від занепаду командної економіки. Цих результатів прагнули практично всі — та й у кожному разі, на думку поінформованої більшості, іншого вибору не було.

Якщо в публічній політиці посткомуністичних суспільств і були великі розбіжності, то не тому, що думки громадськості в цих країнах широко розходилися щодо напрямку, в якому мають іти ці країни, і як туди дістатися. Справжнє питання полягало в тому, як розпорядитися ресурсами. Економіки комуністичних країн могли бути деформовані й неефективні, але до них належали багаті та, ймовірно, зисковні активи: енергетика, мінерали, зброя, нерухомість, засоби масової комунікації, транспортні мережі та багато чого іншого. Ба більше, у пострадянських суспільствах єдиними, хто знав, як керувати лабораторією, сільгосппідприємством чи заводом, хто мав досвід міжнародної торгівлі чи управління великою установою і хто знав, як робити справи, були ті самі люди з партії — інтелігенція, бюрократія та номенклатура.

Саме ці люди перебували біля керма у своїх країнах після 1989 року не меншою мірою, ніж до — принаймні до того часу, як могло з’явитися нове посткомуністичне суспільство. Але тепер вони діяли в новому образі: замість того щоб працювати для партії, вони змагалися за владу в різних політичних партіях; а замість того щоб бути працівниками держави, були незалежними діячами на конкурентному ринку вмінь, товарів і капіталу. Коли держава продавала свою частку в усіх галузях, від прав на видобуток до житлових багатоповерхівок, саме ці чоловіки (а переважно це були саме чоловіки, за важливим винятком майбутньої прем’єр-міністерки України Юлії Тимошенко) стояли за продажем і купівлею.

Згідно з мантрою, яка поширилася посткомуністичною Європою, капіталізм пов’язаний з ринками. Ринки означають приватизацію. Швидкий продаж державної власності після 1989 року в Східній Європі не має історичного прецеденту. Культ приватизації в Західній Європі, який набрав обертів, починаючи з кінця 1970-х (див. розділ 16), слугував прикладом для хаотичного виходу з державної власності на Сході; але поза тим між ними було дуже мало спільного. Капіталізм у тому вигляді, у якому він сформувався в Атлантичному світі та Західній Європі впродовж чотирьох століть, супроводжувався законами, інститутами, регуляціями та практиками, від яких критично залежало його втілення та його легітимність. У багатьох посткомуністичних країнах про такі закони й інститути майже нічого не знали; крім того, їх небезпечно недооцінювали новонавернені адепти вільного ринку.

У результаті приватизація перетворювалася на клептократію. Її найбільш безсоромним проявом була Росія під владою Бориса Єльцина та його друзів, коли післяперехідна економіка перейшла до рук вузького кола осіб, які стали просто неймовірно багатими: до 2004 року тридцять шість російських мільярдерів («олігархів») привласнили близько 110 мільярдів доларів — чверть усього внутрішнього продукту країни. Різниця між приватизацією, нечесним привласненням та просто крадіжкою майже стерлася: того, що можна вкрасти — нафти, газу, мінералів, дорогоцінних металів, трубопроводів, — було так багато, а на заваді їх розкраданню не стояв ніхто і ніщо. Державні активи й інститути розтягували та перерозподіляли між собою урядовці, які хапали та привласнювали майже в буквальному сенсі все, що рухалося або могло бути законним чином здобуте приватними особами.

Росія була найгіршим прикладом, але Україна пішла від неї недалеко. Кучму й інших політиків обрали за масштабної фінансової підтримки з боку «бізнесменів» у формі початкових внесків задля отримання прибутків у майбутньому: у пострадянській Україні, як добре розуміли ці люди, влада вела до грошей, а не навпаки. Державні активи, позики чи субсидії проходили просто крізь руки уряду до кишень кількох кланів, а тоді їхня більша частина осідала на приватних рахунках за кордоном. Нові «капіталісти» в цих країнах насправді нічого не заробляли; вони просто відмивали державні ресурси з власною корисливою метою.

Так само як і за комунізму, процвітало кумівство, тільки тепер приватні надбання були значно більшими: коли українське підприємство «Криворіжсталь», один із найбільших металургійних комбінатів у світі — із 42 тисячами працівників та річним прибутком (до сплати податків) у 300 мільйонів доларів (у країні, де середній місячний дохід становив 95 доларів), — запізніло виставили на продаж у червні 2004 року, ніхто в Києві не здивувався тому, що успішним «переможцем торгів» став Віктор Пінчук, один із найбагатших бізнесменів країни та зять