Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Тепер уся косовсько-албанська верхівка, більшість якої виїхала або переховувалася, вирішила, що їхню спільноту може врятувати тільки повне відокремлення від Сербії. Тим часом США й наявна «контактна група» країн і далі намагалися бути посередниками між Мілошевичем й албанцями — почасти для того, щоб домовитися про «справедливе» врегулювання й відвернути ширшу війну на Південних Балканах. Такі побоювання були обґрунтовані: якщо Югославію не можна було змусити нормально ставитися до її албанських громадян — чому вони й вирішили відокремитися, — це могло б мати серйозні наслідки для сусідньої Македонії з її власною великою й незадоволеною албанською меншиною.
Македонія, яка в той час щойно отримала незалежність і яку, за наполяганням Греції, знають як Колишню Югославську Республіку Македонія[536], була історично чутливою територією. Щодо її кордонів з Болгарією, Грецією та Албанією точилися суперечки і до, і після обох світових воєн. Усі її сусіди, які відрізали маленькій державі вихід до моря і від яких вона повністю залежала стосовно торгівлі та доступу до зовнішнього світу, ставилися до неї з підозрою. А щодо її виживання після розпаду Югославії не було жодних гарантій. Та якби Македонія занепала, у конфлікт могли бути втягнуті Албанія, Болгарія, Греція і навіть Туреччина.
Отож жорстокість Мілошевича і масове винищення албанців у Косові неодмінно мусило викликати несхвалення, а зрештою і вторгнення західних сил. Цікаво, що він, схоже, так цього до кінця і не зрозумів, незважаючи на низку попереджень упродовж літа 1998 року від державного секретаря США Мадлен Олбрайт (яка сказала, що вважатиме Мілошевича «особисто відповідальним»), президента Франції Жака Ширака та генерального секретаря НАТО Хав’єра Солани. Як і Саддам Хусейн за декілька років до того, Мілошевич був ізольований та глухий до західної думки, а також надміру впевнений у своїй здатності маніпулювати західними політиками й маневрувати між ними.
У цьому був винен не лише Мілошевич. Улещений частими візитами деяких американських дипломатів, марнославно самовпевнених у власних переговірних здібностях, Мілошевич мав вагомі підстави думати, що на Заході його сприймають не як непримиренного ворога, а як привілейованого співрозмовника[537]. Крім того, югославський диктатор був добре поінформований про загалом негативне ставлення міжнародної спільноти до подальшого переділу міжнародних кордонів. Аж у липні 1998 року, попри очевидні докази того, що ситуація в Косові вже стала безнадійною, контактна група міністрів закордонних справ публічно заперечила незалежність як можливе рішення.
Чого не зміг збагнути Мілошевич, то це того, як вплинула боснійська катастрофа на думку міжнародної спільноти. Права людини, зокрема етнічні чистки, тепер усюди були в пріоритетах порядку денного, хай навіть через дошкульне почуття колективної провини за те, що в минулому світ не зміг утрутитися вчасно. У червні 1998 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі оголосив, що злочини, вчинені в Косові, підпадають під його юрисдикцію: головна прокурорка Луїз Арбур стверджувала, що масштаб й особливості бойових дій у регіоні згідно з міжнародним правом можна класифікувати як збройний конфлікт, а 19 липня Сенат США закликав гаазьких чиновників висунути Мілошевичу обвинувачення у «воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді».
Імовірність таких звинувачень швидко зростала. Спеціальні поліцейські загони, сформовані Сербією, не лише вбивали сотні албанських «терористів»; з’являлося дедалі більше свідчень, що під прикриттям цього конфлікту Белград планував «заохотити» переміщення албанського населення, змусивши його покинути свою землю та засоби для існування, щоб урятуватися від смерті. Упродовж зими 1998‒1999 років з’являлися повідомлення про дії сербської поліції — часом у відповідь на напади АВК, але частіше вони стосувалися масових страт однієї або кількох великих родин, — які мали залякати цілі спільноти настільки, щоб вони полишили свої селища й тікали за кордон в Албанію чи Македонію.
Тепер позиції міжнародної спільноти щодо відповіді стали ще більш поляризовані. США та більшість їхніх партнерів у НАТО вже в жовтні 1998 року відкрито віддавали перевагу військовому втручанню на боці обложених албанців. Але в ООН (яка мала б надати мандат для такої інтервенції в цю начебто «внутрішню» справу суверенної держави) була потужна опозиція з боку Китаю та Росії, парламент якої ухвалив резолюцію, що кваліфікувала будь-які майбутні дії НАТО як «незаконну агресію». Усередині ЄС і НАТО проти будь-якого втручання в югославські справи виступала Греція — із власних причин. Тим часом Україна та Білорусь пропонували «безумовну солідарність» і «моральну підтримку» братам-слов’янам у Сербії[538].
Таке безвихідне становище могло б тривати нескінченно, якби Белград не підвищив ставки низкою звірячих масових розправ на початку 1999 року: спочатку 15 січня в селищі Рачак на півдні Косова, а потім у березні в усьому регіоні. Напад на Рачак, під час якого було вбито 45 албанців (з них — 23, вочевидь, страчено), нарешті став приводом (як і раніше — різанина на сараєвському ринку), що підштовхнув міжнародну спільноту до дії[539]. Після безрезультатних переговорів у Рамбує між Мадлен Олбрайт та югославською делегацією вторгнення стало неминучим. Як і варто було очікувати, вони завершилися відмовою Белграда вивести війська з Косова й погодитися на присутність там іноземних військ. 24 березня, без офіційного мандата ООН, у Югославії пішли в хід кораблі, літаки та ракети НАТО, що, по суті, оголосило Белграду війну.
Остання югославська війна тривала трохи більше трьох місяців, упродовж яких сили НАТО завдали серйозної шкоди самій Сербії, але тільки частково змогли зупинити процес вигнання албанського населення з Косова: протягом війни 865 тисяч біженців (половина албанського населення Косова) тікали в імпровізовані табори на території Чорногорії, Боснії, Албанії та етнічно албанських регіонів Західної Македонії. Але незважаючи на те, що президент Клінтон нерозважливо публічно наголошував, що наземні війська НАТО не будуть залучені в конфлікт, — таким чином змушуючи альянс вести війну з повітря й припускатися неминучих помилок, які підігравали югославській пропаганді та сербському культу жертви, —
