Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Таке протестне голосування опосередковано свідчило про неминучий консенсус, який об’єднував політичний мейнстрим: регіон мав тільки одне майбутнє, і це майбутнє було на Заході, у Європейському Союзі й на світовому ринку, хай чого б це коштувало. Головні партії-конкуренти мало чим відрізнялися у своїх підходах до цих цілей: усі вони вигравали вибори, тому що критикували «неправильну» політику своїх опонентів, а потім починали втілювати напрочуд подібні програми. Як наслідок, у Центральній та Східній Європі з’явилася нова «пташина» мова публічної політики — «демократія», «ринок», «бюджетний дефіцит», «зростання», «конкуренція», — яка для багатьох громадян мало що означала, та вони не дуже нею і переймалися.

Отож виборців, які прагнули висловити протест чи свої скарги, відштовхувало на маргінес. На початку 1990-х у посткомуністичній Європі дехто вбачав у підйомі націоналістичних і популістських маргінальних партій та їхніх лідерів-демагогів небезпечну антидемократичну реакцію, старомодний крок назад відсталого регіону, який упродовж пів століття існував закритим у капсулі часу. Утім зовсім нещодавно успіх Йорґа Гайдера в Австрії, Жана-Марі Ле Пена у Франції та інших політиків з дуже подібною до їхньої ідеологією в усіх країнах від Норвегії до Швейцарії певним чином розбавив повчальний тон західноєвропейських коментаторів. Відсталість не поважає кордонів.

Успіх політичної демократії в багатьох колишніх комуністичних країнах мав неоднозначні наслідки для інтелектуалів, які так багато для нього зробили. Дехто, як-от Адам Міхнік у Польщі, залишилися впливовими завдяки публіцистиці. Інші, на кшталт угорця Яноша Кіша, пройшли шлях від інтелектуального дисидентства до парламентської політики (зокрема Кіш був лідером Вільних демократів), але потім, після кількох буремних років публічного життя, усе одно повернулися до наукової діяльності. Але більшість опозиційних інтелектуалів попередніх років не здійснили успішного перетворення на посткомуністичних політиків чи публічних осіб, за винятком технократичних посад перехідного періоду, а з тих, хто спробував, багато хто, на жаль, виявив свою непридатність. Єдиним винятком був Вацлав Гавел — і навіть він почасти зазнав поразки.

Як зневажливо висловився про попереднє покоління революційних діячів Едмунд Берк, «найкращі були лише теоретиками». Більшість із них були переважно не готові до складних політичних і технічних питань прийдешнього десятиліття. Як і цілком не підготовлені до карколомного занепаду власного публічного статусу інтелектуалів загалом, через зміни читацьких уподобань і нові джерела настанов та ідей, до яких зверталося нове покоління. Станом на середину 1990-х деякі періодичні видання, колись впливові серед старшого покоління інтелектуалів, прикро втратили свою актуальність.

Zeszyty Literackie, надзвичайно популярний літературний журнал за редакції Барбари Торунчик, який видавало польське покоління 1968 року у вигнанні в Парижі, відіграв значну роль у підтримці польської культурної дискусії до 1989 року. Тепер, після того як редакцію урочисто перенесли в столицю її звільненої батьківщини, йому заледве вдавалося утримувати аудиторію на рівні 10 тисяч читачів. Literární Noviný, найдавніший і найвпливовіший чеський культурний тижневик, був не набагато успішнішим: станом на 1994 рік його наклад становив менше 15 тисяч примірників. У перерахунку на кількість населення ці цифри не здалися б такими мізерними редакторам літературних журналів та періодичних видань у більшості західних країн; однак у Центральній Європі їхнє дедалі маргінальніше місце свідчило про болісну зміну культурних пріоритетів.

Однією з причин занепаду інтелектуалів було те, що їхній підкреслений наголос на етиці антикомунізму, потребі будувати морально свідоме громадянське суспільство, яке мало заповнити порожній простір між особистістю і державою, заступила практична справа — розбудова ринкової економіки. За декілька коротких років «громадянське суспільство» в Центральній Європі стало архаїчним поняттям, яке цікавило лише жменьку закордонних соціологів. Щось подібне сталося після Другої світової війни в Західній Європі (див. розділ 3), коли висока моральна риторика воєнного Опору розвіялася та поступилася місцем практичній роботі над відбудовою, а потім — «холодній війні». Але тимчасом як французькі чи італійські письменники в ті роки все ще мали значну аудиторію — почасти завдяки їхньому політичному залученню, про яке вони розповідали на всі боки, — їхнім угорським чи польським колегам пощастило менше.

Інтелектуали, які змогли здійснити успішний стрибок у демократичне політичне життя, зазвичай були «технократами» — правниками або економістами, — які не відігравали видимої ролі в дисидентській спільноті до 1989 року. Не маючи за плечима героїчних подвигів, вони здавалися більш надійними кандидатурами для своїх так само негероїчних співгромадян. Невдовзі після того, як у 2003 році Вацлав Клаус заступив Гавела на посаді президента Чеської Республіки, він дуже відверто сформулював цю думку у своїй президентській промові: «Я трохи схожий на кожного з вас. У минулому я не був ані комуністом, ані дисидентом, ані політичним підлабузником, ані моральним авторитетом, сама лише присутність якого нагадує вам про мужність, якої забракло вам, і докоряє вашому сумлінню».

Згадки про докори сумління натякали на проблемне питання відповідальності та покарання — що люди робили за комунізму і що (в разі необхідності) з ними має статися тепер. Майже для кожного посткомуністичного уряду це виявилося болісною дилемою. З одного боку, існував широкий консенсус (і не тільки серед інтелектуалів-моралізаторів) стосовно того, що політичні злочини, вчинені за радянської доби, мають бути викриті, а їхні виконавці — покарані. Якби правда про комуністичне минуле не стала надбанням громадськості, і так непростий перехід до свободи був би ще важчий: апологети старого режиму відбілили б свої гріхи, а люди забули б про те, що сталося в 1989 році.

З іншого боку, комуністи були при владі в цих країнах понад сорок років: у Балтійських державах — п’ятдесят років, у самому Радянському Союзі — сімдесят. Держава-партія мала монополію на владу. Її закони, її інститути та силовий апарат залишалися єдиною владою в країні. Хто міг тепер сказати, що комуністична влада не була легітимною? Безперечно, її легітимність визнавали уряди інших країн, і жоден міжнародний суд чи трибунал ніколи не оголошував комунізм злочинним режимом. Як же тоді когось можна було покарати постфактум за дотримання комуністичних законів чи роботу на комуністичну державу?

Ба більше, дехто з тих, хто найгучніше закликав до помсти за комуністичну тиранію, й самі мали туманне минуле: антикомунізм на початку сумбурних дев’яностих часто перетинався з певною ностальгією за тими режимами, яким комунізм прийшов на зміну. Відокремити засудження комунізму та реабілітацію фашизму, його попередника, часто було нелегко. Багато розумних людей визнавали, що під сталінською добою варто було підвести риску: карати тих, хто був задіяний у переворотах, показових процесах та переслідуваннях 1950-х років, було надто пізно, а більшості їхніх жертв уже не було серед живих.

Здавалося, що ці справи ліпше залишити історикам, які тепер мали