Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Але це все ще не допомагало розв’язати дві значно складніші дилеми. Що робити з колишніми членами Комуністичної партії та силовиками? Чи одержать вони взагалі якесь покарання за свої минулі діяння, якщо не звинувачувати їх у конкретних злочинах? Чи можна дозволити їм брати участь у публічному житті — як поліцейським, політикам і навіть прем’єр-міністрам? Чому ні? Зрештою, багато хто з них активно сприяв поваленню їхнього власного режиму. А якщо ні, якщо на громадянські та політичні свободи таких людей усе ж таки потрібно було накласти обмеження, як довго вони мусили бути чинними і як глибоко мали сягати старої номенклатури? У загальних рисах ці питання були схожі до тих, перед якими постали союзники-окупанти в післявоєнній Німеччині, коли намагалися застосувати свою програму денацифікації — за винятком того, що після 1989 року рішення ухвалювала не окупаційна армія, а безпосередньо зацікавлені сторони.
Це була одна гостра проблема. Друга в певному розумінні була ще складнішою та далася взнаки тільки через певний час. Комуністичні режими не просто примушували норовливих громадян коритися їхній владі — вони стимулювали людей ставати співучасниками репресій, співпрацювати з органами безпеки та повідомляти про діяльність і думки своїх колег, сусідів, знайомих, друзів та родичів. Масштаб цих підпільних мереж шпигунів й інформаторів коливався залежно від країни, але існували вони всюди.
Унаслідок цього під підозрою не просто опинялося все суспільство (яке на певному етапі могло і не працювати на поліцію або режим, хіба що несвідомо), а й складно було відрізнити корисливий і навіть продажний колабораціонізм від звичайного боягузтва чи навіть бажання захистити свою родину. Ціною відмови доповідати в Штазі могло стати майбутнє власних дітей. Отож чимало особистих рішень безпорадних людей опинилися під сірою завісою моральної неоднозначності[550]. Із перспективи сьогодення постає питання: хто, окрім як жменька героїчних та непохитних дисидентів, міг би витримати іспит? Вражає також те, що чимало тих самих колишніх дисидентів, найвідомішим з яких був Адам Міхнік, були найзатятішими опонентами будь-яких каральних дій щодо своїх співгромадян.
Попри те, що ці труднощі були спільними для всіх посткомуністичних держав, кожна з них по-своєму давала їм раду. У тих країнах, де ніяких трансформацій, по суті, не відбулося — де комуністи чи їхні друзі втрималися при владі за нової номенклатури зі щойно переписаними «західними» програмами, — минулого не чіпали. У Росії, як і в Україні, Молдові чи в тому, що залишилося від Югославії, питання відплати так ніколи і не стояло на порядку денному, а колишні високопосадовці старого режиму тихенько прослизнули назад у владу: за Володимира Путіна силовики комуністичної доби (прокурори, міліція, військові та працівники органів безпеки) становили понад половину тіньового уряду президента.
З іншого боку, у Німеччині відкриття щодо масштабу та глибини державного безпекового апарату приголомшили всю країну. Виявилося, що, окрім 85 тисяч повноцінних співробітників, Штазі мало близько 60 тисяч «неофіційних працівників», 110 тисяч регулярних інформаторів та понад пів мільйона інформаторів «на пів ставки», багато з яких навіть не знали, що належать до цієї категорії[551]. Чоловіки шпигували за дружинами, професори доповідали про студентів, священники свідчили щодо своїх парафіян. Справи були заведені на 6 мільйонів жителів колишньої Східної Німеччини — третину населення. По суті, усе суспільство було просякнуте, поділене й отруєне його самопризначеними охоронцями.
Щоб проколоти фурункул взаємного страху та підозр, у грудні 1991 року федеральний уряд сформував Комісію під керівництвом колишнього лютеранського пастора Йоахіма Ґаука: вона мала опікуватися архівом Штазі й не допустити зловживань стосовно документів. Люди могли з’ясувати, чи існувала їхня «справа», а тоді, за бажанням, прийти і прочитати її. Таким чином вони дізнавалися — і часом це означало катастрофу для їхніх родин, — хто давав проти них свідчення; проте широкому загалу документи не надавали. Це був незграбний компроміс, але, як виявилося, доволі успішний: станом на 1996 рік заявки на ознайомлення з їхніми справами подали 1 145 000 осіб. Виправити завдану людям шкоду було неможливо, та, оскільки Комісії Ґаука довіряли, сподіваючись, що вона не зловживатиме повноваженнями, інформацію, якою вона володіла, практично ніколи не використовували з політичною метою.
Страх саме такого її використання стояв на заваді запровадженню аналогічних процедур в інших країнах Східної Європи. У Польщі звинувачення в минулому колабораціонізмі стали популярним способом дискредитації політичних опонентів: у 2000 році навіть Леха Валенсу звинуватили в співпраці з колишніми спецслужбами, хоча звинувачення так і не досягнуло своєї мети. Один посткомуністичний міністр внутрішніх справ навіть погрожував оприлюднити імена всіх його політичних опонентів, які заплямували себе колаборацією. У тривожному очікуванні саме такої поведінки Міхнік та інші виступали за те, щоб просто підвести риску під комуністичним минулим і рухатися далі. Виявляючи послідовність, Міхнік у 2001 році навіть виступив проти спроб судити колишнього президента-комуніста Ярузельського (якому тоді було 78 років) за те, що той ще в 1970 році наказав стріляти в робітників-страйкарів. У 1989 році свіжі спогади про надзвичайний стан та його наслідки підказували, що копирсатися в минулому й оцінювати провини нерозумно; а коли робити це стало безпечно, нагода вже минула, народна увага перемкнулася на інші речі, а пошук запізнілої справедливості заднім числом здавався радше політичним опортунізмом.
У Латвії вийшла постанова, що будь-кому, хто в минулому був пов’язаний із КДБ, упродовж десяти років заборонено обіймати державні посади. З 1994 року латвійські громадяни за німецьким зразком могли вільно ознайомитися з поліцейськими справами комуністичної доби; але їхній зміст ставав публічним тільки в тому разі, якщо особа балотувалася на виборах або хотіла працевлаштуватися в правоохоронній системі. У Болгарії новий уряд, за прикладом Франції після режиму Віші, заснував трибунали, які мали право застосувати «громадянське виключення» щодо тих, хто був винен у певних злочинах, які пов’язували з попереднім режимом.
В Угорщині чистки чи покарання Комуністичної партії за колишні гріхи, враховуючи її сприяння в самовиведенні з влади, обґрунтувати було складно, а надто тому, що в Угорщині після Кадара головним предметом суперечок був, звичайно ж, 1956 рік — дата, яка для більшості населення незабаром мала стати давньою історією. У сусідній Румунії,
