Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У жодній з цих країн проблему зведення рахунків з комуністичним минулим не було розв’язано так, щоб усі лишилися задоволені або повністю справедливо. Але в Чехословаччині ухвалене рішення викликало резонанс, який виходив далеко за межі кордонів країни. Сталінізм прийшов сюди пізніше і тривав довше, ніж в інших країнах, а гидкі спогади про «нормалізацію» все ще були доволі свіжі. Водночас у чеському регіоні комунізм мав найбільш тверду політичну базу з усіх держав Східної Європи. Зрештою, вся країна почувалася дещо ніяково через спогади про низку очевидних поразок Чехословаччини в опорі тиранії — у 1938-му, у 1948 році та після 1968 року. З тієї чи іншої причини вся країна — як здавалося більш категоричним критикам усередині неї — страждала через докори сумління. Вацлав Клаус знав, про що говорив.
Перше посткомуністичне чехословацьке законодавство — закон 1990 року, який реабілітував усіх, кого було незаконно засуджено в 1948‒1989 роках, та призначав виплату 100 мільйонів євро компенсацій — майже не викликало дискусії. Але після нього ухвалили закон про «люстрацію»[552] (поновлений на п’ять років у 1996 році та ще раз після втрати чинності — на початку ХХІ століття). Його метою було перевірити всіх державних службовців або охочих ними стати на предмет зв’язків зі старими службами безпеки. Утім це нібито легітимне прагнення створило широкі можливості для зловживань. Багато імен, які фігурували в списках інформаторів старої таємної поліції, були, як виявилося, лише кандидатами — чоловіками та жінками, яких режим сподівався змусити до покори. Серед них була низка найвідоміших чеських авторів, деякі з яких навіть не жили в країні.
Списки таємної поліції невдовзі опинилися в пресі: їх оприлюднили й розповсюдили політики та кандидати в депутати, які сподівалися дискредитувати своїх опонентів. Під час зведення наклепів спливало навіть ім’я Гавела як колишнього кандидата на вербування в поліцейську мережу шпигунів. І, як застерігали деякі критики, тимчасом як теки таємної поліції містили докладні дані про тих, кого вони намагалися завербувати, там не було ані слова про особи поліцейських, які за це вербування відповідали. На карикатурі, надрукованій у щоденній газеті Lidové Noviný, зображено двох чоловіків, які розмовляють перед будівлею празького парламенту: «Я не переживаю щодо люстрацій, — каже один із них. — Я не був інформатором. Я лише віддавав накази»[553].
Люстрація не була штрафним заходом, але вона ставала приводом для пекучої ганьби для багатьох її жертв, яких несправедливо «публічно соромили». Однак серйозніше те, що це від початку був неприховано політичний інструмент. Це було одне з питань, навколо якого розділився старий альянс Громадянського форуму — давні дисиденти (зокрема й Гавел) виступали проти нового закону, тоді як Клаус палко підтримував його як спосіб «з’ясувати, хто є хто» (та принизити його критиків з-поміж колишніх дисидентів, які колись були комуністами-реформаторами). Варто зауважити, що Владімір Мечіар у Словаччині також був проти закону про люстрацію, не в останню чергу через власні зв’язки з колишньою таємною поліцією, про які ходило багато чуток; та, привівши країну до незалежності, він одразу ж плідно використав інформацію з поліцейських тек задля власних політичних цілей.
У перші дванадцять років застосування закон про люстрацію завдав порівняно мало безпосередньої шкоди. Під його дію потрапило 300 тисяч осіб, які подали заявку на перевірку; близько 9 тисяч її не пройшли, що було напрочуд невеликою кількістю проти пів мільйона чехів та словаків, які втратили роботу або членство в партії після 1968 року. Але тривалішим наслідком цього закону став його неприємний післясмак, що сприяло поширенню в чеському суспільстві цинізму щодо того, як «Оксамитова революція» сама себе перехитрила. У Чеській Республіці «люстрація» була більше пов’язана з легітимізацією нової еліти, аніж із чесним ставленням до минулого, яке відходило в небуття.
У липні 1993 року чеський парламент ухвалив закон «Про незаконність та опір комуністичному режиму», по суті, оголосивши Комуністичну партію злочинною організацією. У теорії кримінальна відповідальність мала б лягти на мільйони колишніх членів партії, але він мав суто декларативні наслідки, які не тягнули за собою жодних дій. Закон не тільки не дискредитував комунізм і не легітимізував його повалення; він лише посилив скептичне відсторонення суспільства, на яке був спрямований. Через десять років після його ухвалення опитування громадської думки засвідчували, що п’ята частина чеських виборців були прихильниками незмінної (та абсолютно законної) Комуністичної партії, яка залишалася найбільшою політичною організацією країни й налічувала 160 тисяч членів.
Розділ 22
Стара і нова Європа
Варто замислитися, чому Європа, здається, не спроможна вдаватися до рішучих дій на своєму власному подвір’ї.
Річард Голбрук
Si c’était à refaire, je commençerais par la culture («Якби я мав почати спочатку, то почав би з культури»).
Жан Монне
Тримати вкупі велику кількість людей, які ставляться одне до одного з любов’ю, завжди можливо, за умови, що є інші люди, на яких спрямовані викиди їхньої агресії».
Зигмунд Фройд
Як пояснити це цікаве поєднання постійного безробіття серед одинадцяти відсотків населення із загальним відчуттям відносного процвітання, яке панує серед більшості людей?
Беатріс Вебб (1925 рік)
Властиві 1990-м тенденції до політичного роз’єднання не обмежувалися країнами колишнього комуністичного Сходу. Те саме прагнення відкинути кайдани централізованої влади — або ж звільнитися від відповідальності за збіднілих співгромадян у далекій провінції — відчувалося і на Заході. Від Іспанії до Сполученого Королівства у встановлених територіальних одиницях Західної Європи тривала широка адміністративна децентралізація, хоча всі вони принаймні змогли більш-менш зберегти форму традиційної національної держави.
У деяких країнах, як ми пам’ятаємо з розділу 16, ця відцентрова тенденція проявилася на кілька десятиліть раніше. В Іспанії, де давня вимога автономії з боку Каталонії чи Країни Басків знайшла відображення в новій конституції, Каталонія, зокрема, за одне покоління перетворилася практично на державу в державі — із власною мовою, інститутами та керівними радами. Завдяки Закону про мовну нормалізацію (саме так) каталонська мала стати «основною мовою викладання»; десять років по тому
