Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Окупація Косова позначала кінець десятилітнього циклу югославських воєн, а також початок кінця самого Мілошевича. Ця остання, найбільша поразка сербського націоналістичного проєкту підірвала його авторитет, і на президентських виборах у Югославії у вересні 2000 року його більшою кількістю голосів переміг опозиційний кандидат Воїслав Коштуниця. Коли Мілошевич цинічно визнав, що в Коштуниці справді більше голосів, але відрив такий незначний, що потрібен другий тур, він нарешті зірвав бурю народних протестів від самих сербів, які теж настраждалися. Десятки тисяч протестувальників вийшли на вулиці Белграда, і 5 жовтня Мілошевич нарешті визнав поразку та пішов у відставку. Шість місяців по тому сербський уряд, який дедалі гостріше потребував економічної допомоги Заходу, погодився заарештувати Мілошевича й видати його Гаазькому трибуналу, де його судили за геноцид та воєнні злочини[540].

Хто був винен у югославській трагедії? Безперечно, відповідальність лежала на багатьох. Спочатку Організація Об’єднаних Націй виявляла мало занепокоєння: її неадекватний та байдужий генеральний секретар Бутрос Бутрос-Галі назвав війну в Боснії «війною людей при владі», а коли його представники таки приїхали на Балкани, більшу частину часу вони робили тільки те, що блокували будь-які рішучі військові дії проти найзапекліших злочинців. Європейці проявили себе не набагато краще. Зокрема Франція демонструвала очевидне небажання покладати будь-яку провину за перебіг подій на Сербію — та й узагалі підкреслено намагалася ні в що не вплутуватися.

Тож коли у вересні 1990 року Вашингтон спробував поставити Югославію на порядок денний найближчого саміту ОБСЄ в Парижі, Франсуа Міттеран закинув американцям «надмірну емоційність» та сказав «ні». Чотири місяці по тому, коли питання постало знову, Міністерство закордонних справ Франції стверджувало, що тепер для зовнішнього втручання було «надто пізно»… Париж продовжував виявляти аналогічну нехіть до співпраці, навіть коли міжнародні сили були змушені втрутитися: французький генерал Бернар Жанв’є, командувач Силами захисту ООН у Боснії, особисто заборонив авіаудари по силах боснійських сербів у Сребрениці[541]. Щодо уряду Нідерландів, то він зайшов так далеко, що заборонив будь-які удари НАТО по силах боснійських сербів, доки нідерландські солдати безпечно не залишать країну.

Інші країни повелися дещо краще, але не набагато. Хоча Лондон зрештою і підтримав вимоги США щодо втручання, у перші визначальні роки югославського конфлікту британський уряд тихцем перешкоджав будь-якому прямому залученню з боку ЄС чи НАТО. Крім того, Британія ганебно повелася з югославськими біженцями: у листопаді 1992 року, коли потік зневірених, безпритульних боснійців сягнув піка, Лондон заявив, що жоден боснієць не зможе в’їхати до Сполученого Королівства без візи. З боку підступного Альбіону це був апогей цинізму. Оскільки в Сараєві не було британського посольства, яке могло б видавати такі візи, боснійська родина могла отримати їх лише в тому випадку, якби приїхала до британського посольства в іншій країні… а тоді британський уряд міг би заявити (і так і зробив), що, оскільки вони вже знайшли притулок деінде, Британія їх не впустить. Тож поки Німеччина, Австрія та скандинавські країни в 1992‒1995 роках великодушно приймали сотні тисяч югославських біженців, у Сполученому Королівстві в ті самі роки спостерігалося зменшення кількості прохачів притулку.

І хоч Вашингтону знадобилося надзвичайно багато часу, щоб зосередити увагу на Балканах, щойно США таки почали діяти, їхні здобутки були помітно кращими. Насправді те, що саме з подачі американців починався кожен етап міжнародного втручання, було джерелом постійного приниження для західноєвропейських союзників. Але США також тягнули час — здебільшого тому, що американський оборонний істеблішмент не хотів іти на жодні ризики, а багато американських політиків продовжували вважати, що їхньої країни цей конфлікт не стосується. Ідею залучення сил НАТО в цих нових обставинах — або думку про те, що США в односторонньому порядку можуть втрутитися у внутрішні справи суверенної держави, з якою вони не сварилися — просунути було непросто. Як у розпал війни в Боснії зауважив державний секретар Воррен Крістофер, це була «пекельна проблема».

Щодо самих югославів, то з честю не вийшов ніхто. Крах югославської федеральної системи пришвидшив Белград, але Любляна та Загреб за нею не шкодували. Боснійські мусульмани, і це правда, були обмежені в можливостях скоювати воєнні злочини — здебільшого вони ставали жертвами агресії інших людей. Вони втратили найбільше, а знищення Сараєва оплакували особливо. У власних обмежених масштабах боснійська столиця була по-справжньому космополітичним містом: можливо, останнім з багатоетнічних, багатомовних, об’єднавчих міських центрів, якими колись славилася Центральна Європа та Східне Середземномор’я. Його відбудують, але воно ніколи не стане таким, як колись.

З іншого боку, на озброєних хорватах лежала відповідальність за незліченні акти насильства проти мирного населення — за вказівкою Загреба та з власної ініціативи. У Мостарі, місті в Західній Боснії з незвично великою кількістю шлюбів зі змішаним віросповіданням, хорватські екстремісти навмисне взялися за виселення мусульман та змішаних родин із західної частини міста. Потім замість них заселили хорватських селян, яких пригнав у місто та радикалізував власний досвід етнічних чисток у селах, і взяли в облогу мусульманські східні райони. Тим часом у листопаді 1993 року вони цілеспрямовано знищили османський міст XVI століття через річку Неретву, символ інтеграційного міського минулого.

Тож хорвати мало чим могли похвалитися, а найменше — посткомуністичними лідерами, які виринули з руїн. Одним з найбільш відразливих із них був Франьо Туджман. Він більш ніж будь-хто постановив собі стерти югославське минуле з пам’яті співгромадян: уже станом на березень 1993 року саме слово «Югославія» мало бути видалене з підручників, хрестоматій, енциклопедій, назв книжок і мап, які видавалися в новій Хорватії. Тільки після смерті Туджмана заснована ним Хорватська держава змогла переконливо взяти на себе роль кандидата на членство в міжнародній спільноті.

Але зрештою головну відповідальність за югославську катастрофу мають узяти на себе серби та їхній обраний лідер Слободан Мілошевич. Саме жага Мілошевича до влади змусила інші республіки вийти із федерації. Саме Мілошевич заохочував інших сербів у Хорватії та Боснії відтяти собі територіальні анклави й підтримав їх своєю армією. І саме Мілошевич віддав указівку й очолив систематичне насильство над албанським населенням Югославії, яке призвело до війни в Косові.

Дії Белграда всюди перетворювалися на катастрофу для сербів. Вони втратили свою території в хорватському регіоні Країна; вони були змушені змиритися з незалежною Боснією та облишити плани відрізати від неї суверенну Сербську державу; вони зазнали поразки в Косові, звідки більша частина сербського населення