Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Осмілівши від такого вияву західної малодушності, 11 липня сили боснійських сербів під проводом Младича зухвало увійшли в одну з так званих «безпечних зон» ООН, східного боснійського міста Сребрениця, яке вже тоді було переповнене нажаханими мусульманськими біженцями. Сребрениця перебувала під офіційним «захистом» не лише мандата ООН, а й нідерландського миротворчого контингенту чисельністю 400 осіб. Однак коли увійшли люди Младича, нідерландський батальйон склав зброю та не чинив жодного опору, поки сербські війська прочісували групи мусульман, систематично відокремлюючи чоловіків і хлопців від решти. Наступного дня, після того як Младич[531] дав «слово честі офіцера», що цих людей не чіпатимуть, його солдати вивели мусульман чоловічої статі, наймолодшим з яких було тринадцять років, на поля навколо Сребрениці. Упродовж наступних чотирьох днів майже всіх їх — 7400 осіб — стратили. Нідерландські солдати, цілі та неушкоджені, повернулися додому.
Сребрениця була найбільшим масовим вбивством у Європі з часів Другої світової війни: це був воєнний злочин масштабу Орадура, Лідице[532] чи Катині, скоєний просто перед очима міжнародних спостерігачів. Упродовж кількох днів новини про те, що, виявляється, сталося в Сребрениці, облетіли увесь світ. Утім єдиною негайною відповіддю НАТО було офіційне попередження сербам, що авіаудари продовжаться, якщо будуть скоєні напади на інші «безпечні зони». Лише 28 серпня, аж через сім тижнів, міжнародна спільнота нарешті дала відповідь — і тільки тому, що боснійські серби, цілком обґрунтовано вважаючи, що їм дали зелене світло вчиняти різанини, коли вони забажають, припустилися помилки, вдруге обстрілявши сараєвський ринок: ще 38 мирних жителів, серед яких було багато дітей, загинуло.
Тепер нарешті НАТО почало діяти. Здолавши тривалий спротив з боку керівництва ООН, деяких європейських лідерів і навіть частини власної армії, президент Клінтон дозволив проведення серйозних і цілеспрямованих бомбардувань, які мали на меті зменшити, а згодом позбавити сербів спроможності коїти подальші лиха. Ці дії були запізнілими, але вони спрацювали. Горезвісна сербська воєнна машина розвалилася. Опинившись перед тривалою, не обмеженою в часі атакою на їхні позиції та залишившись без підтримки Мілошевича (який тепер дуже старанно підкреслював свою непричетність до бойовиків у Пале), боснійські серби капітулювали.
Виявилося, що без залучення сербів і за дуже активного втручання США встановити мир — або принаймні припинити війну — на Балканах було напрочуд просто. 5 жовтня президент Клінтон оголосив режим тиші та повідомив, що сторони погодилися приїхати на мирні переговори до США. Переговори розпочалися 1 листопада на базі Військово-повітряних сил США у Дейтоні, штат Огайо. А через три тижні завершилися угодою, яку було підписано в Парижі 14 грудня 1995 року[533]. Туджман представляв Хорватію, Алія Ізетбегович говорив від імені боснійських мусульман, а Слободан Мілошевич поставив підпис від імені і Югославії, і боснійських сербів. На думку американців, метою Дейтонської угоди було врегулювати югославські війни так, щоб Боснія залишилася цілісною. Розділення означало б перемогу для сербів (які потім спробували б приєднати свою частину до Сербії та створити Велику Сербію своїх націоналістичних мрій) і стало б початком міжнародного схвалення етнічних чисток як засобу державотворення. Натомість було встановлено складну трипартійну систему урядування, у якій боснійські серби, мусульмани й хорвати частково одержали адміністративну й територіальну автономію, але в межах єдиної Боснійської держави, зовнішні кордони якої мали залишатися незмінними.
Тож формально Боснія пережила громадянську війну. Але наслідки терору та вигнання не можна було перекреслити. Більшість із тих, кого виселили з їхніх домівок (насамперед мусульмани), так і не повернулися, незважаючи на допомогу та стимули з боку місцевої влади й міжнародних інстанцій. Насправді «чистки» тривали: цього разу їм підлягали серби. Загреб цілеспрямовано виселяв їх з нещодавно відвойованої Країни, а власне озброєне ополчення примушувало їх залишати свої домівки в Сараєві й інших містах та переселятися туди, де переважали серби. Але загалом мир зберігався, а Боснія трималася купи — завдяки натівським збройним силам чисельністю 60 тисяч осіб, що виступали як Сили втілення (пізніше — як Сили стабілізації), та цивільному Високому представнику, уповноваженому керувати країною доти, доки вона не перебере на себе відповідальність за власні справи[534].
І Високий представник, і міжнародні війська досі в Боснії і на час написання цієї книжки (через десять років після Дейтона) продовжують наглядати за її справами, що свідчить про жалюгідний стан країни після війни й надалі вороже ставлення та брак співпраці між трьома спільнотами[535]. Боснія прийняла безліч міжнародних організацій: урядових, міжурядових і неурядових. Після 1995 року боснійська економіка майже повністю залежала від присутності та витрат цих організацій. За підрахунками Світового банку в січні 1996 року, Боснія потребувала для відновлення 5,1 мільярда доларів упродовж трьох років. Цей прогноз виявився шалено оптимістичним.
Щойно війна в Боснії завершилася, а задля зміцнення миру в країні почали працювати різноманітні міжнародні організації, інтерес із боку світової спільноти пішов на спад. Європейський Союз, як завжди, був заклопотаний власними інституційними проблемами; увага Клінтона, зі свого боку, була прикута до інших речей: спершу — до національної передвиборчої кампанії, а потім — до розширення НАТО й нестабільності в єльцинській Росії. Та навіть попри те, що Словенія, Хорватія та Боснія тепер нібито були незалежними державами, югославська проблема не завершилася. Слободан Мілошевич досі керував тим, що залишилося від його країни, а першочергове питання, завдяки якому він прийшов до влади, от-от мало вибухнути.
Сербські албанці продовжували страждати від дискримінації та репресій — тепер, коли міжнародна спільнота спрямувала свою увагу на кризу, що відбувалася північніше, вони були найбільш загроженими. Після Дейтона позиції Мілошевича у світі виразно покращилися: хоч йому і не вдалося позбутися всіх санкцій (саме задля цього він так активно співпрацював з американцями в їхніх намаганнях встановити мир у Боснії), Югославія більш-менш вийшла з ізоляції, у якій перебувала раніше. Отож після низки особистих поразок і критики сербських політиків-націоналістів у Белграді, які закидали йому компроміси з «ворогами» Сербії, Мілошевич повернувся до питання Косова.
Уже навесні 1997 року Елізабет Рен, спеціальна доповідачка ООН з питань прав людини, попереджала про катастрофу, яка насувалася на косовський регіон, тоді як Белград пригноблював тамтешню албанську меншину, відкидаючи всі вимоги щодо місцевої автономії та позбавляючи місцеве населення бодай мінімального інституційного представництва. Молодше покоління албанців — озброєне і заохочене самою Албанією — в обхід безпомічного та знеславленого поміркованого керівництва Ібрагіма Ругови відкинуло ненасильницький опір і дедалі частіше поповнювало лави Армії визволення Косова (АВК).
АВК зародилася в Македонії в 1992 році. Її метою була збройна боротьба за незалежність
