Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

За сербсько-хорватську та сербсько-боснійську війни ворогуючі народи заплатили страшну ціну. Хоча спочатку відкриті бойові дії тривали між більш-менш регулярними арміями, зокрема у стратегічних містах на кшталт Сараєва та Вуковара й навколо них, у більшості боїв брали участь нерегулярні війська, як-от з боку сербів. Вони були ніким іншим, як бандами головорізів і злочинців, озброєних Белградом й очолених або професійними бандитами на кшталт «Аркана» (Желька Ражнатовича), який зі своєю «Сербською волонтерською гвардією» («Тиграми») винищив сотні людей у східних районах Хорватії та Боснії, або ж колишніми югославськими армійськими офіцерами на кшталт генерал-лейтенанта Ратка Младича (якого американський дипломат Річард Голбрук назвав «харизматичним убивцею»), що з 1992 року очолив сили боснійських сербів і допоміг здійснити перші напади на хорватських селян, які мешкали в переважно сербських поселеннях Країни.

Головною стратегічною метою було не так перемогти опозиційні сили, як вигнати несербських громадян з їхніх домівок, землі та підприємств на територіях, якими хотіли заволодіти серби[529]. На такі «етнічні чистки» (це був новий термін, який позначав дуже давнє поняття) грішили всі сторони, але сербські сили були далеко попереду інших за масштабами цього злочину. Окрім убитих (під кінець боснійської війни таких налічувалося 300 тисяч), мільйони були змушені тікати за кордон. Кількість заявок на надання притулку в Європейській спільноті між 1988 та 1992 роками більш ніж потроїлася: у 1991 році лише в Німеччині прихистку шукали 256 тисяч біженців. У перший рік воєн між Хорватією та Боснією три мільйони осіб з Югославії (одна восьма довоєнного населення) шукали захисту за кордоном.

Отож міжнародна спільнота була доволі добре поінформована щодо югославської трагедії, що в будь-якому разі розгорталася в режимі реального часу з екранів телевізорів по всьому світу, демонструючи жахливі картини, як-от мусульман, які голодували в сербських в’язницях, та інші ще гірші речі. Європейці першими спробували втрутитися, відрядивши до Югославії в червні 1991 року міністерську групу Європейської спільноти. Саме з цієї нагоди бідолашний Жак Пу, міністр закордонних справ Люксембургу, промовив свою безсмертну фразу про те, що настав «час Європи». Однак, незважаючи на створення комісій високого рівня, які мали розібратися з тим, що діється, бути посередниками й надавати пропозиції для вирішення конфлікту, Європейська спільнота та її різноманітні інстанції виявилися доволі безпорадними — не в останню чергу тому, що її члени розділилися на тих, що, як Німеччина й Австрія, підтримували республіки, які хотіли відокремитися, і тих, що на чолі з Францією прагнули втримати наявні кордони та держави і, зокрема, з цієї причини були дещо небайдужими до Сербії.

Оскільки США (а відповідно, й НАТО) рішуче відмовлялися в це вплутуватися, залишалася тільки ООН. Але виявилося, що, окрім як накласти на Белград санкції, ООН мало що могла вдіяти. Історично контингенти під мандатом ООН відряджали в конфліктні регіони та країни, щоб забезпечити й підтримати мир, але в Югославії ще не було миру, який можна було б оберігати, так само як не було ані волі, ані засобів його встановити. Як і у випадку Громадянської війни в Іспанії, нібито нейтральна позиція міжнародної спільноти, по суті, надавала перевагу агресору в громадянському конфлікті: ембарго на купівлю зброї з-за кордону, накладене на колишню Югославію, нічим не допомогло, щоб стримати сербів, які могли розраховувати на значну оборонну промисловість колишньої югославської федерації, але значно обмежувало в боротьбі боснійських мусульман та великою мірою спричинилося до їхніх значних військових втрат між 1992 та 1995 роками.

Єдиним практичним досягненням міжнародної спільноти до 1995 року було розміщення 14-тисячного контингенту миротворців ООН у Хорватії, щоб розділити хорватів і сербів після того, як бойові дії припинилися, а згодом — дислокування в деяких боснійських містах, позначених як «безпечні зони», декількох сотень оонівських миротворців у блакитних касках, що мали захистити біженців (переважно мусульман), які збиралися в тих районах і кількість яких дедалі більше зростала. Пізніше, за розпорядженням ООН, у деяких частинах Боснії встановили «безпольотні зони»: їхньою метою було обмежити Югославію в можливості ставити під загрозу мирне населення (та порушувати запроваджені ООН санкції).

Очевидно, що в довготерміновій перспективі важливішою подією було заснування в Гаазі у травні 1993 року Міжнародного кримінального суду. Саме існування такого суду підтверджувало те, що вже й так було очевидним: що воєнні злочини, і не тільки, скоювали лише на кількасот кілометрів південніше Відня. Та оскільки більшість підозрюваних, зокрема Младич і його спільник боснійський серб Радован Караджич (президент Республіки Сербської), активно продовжували безкарно скоювати злочини, суд поки що залишався примарною та недоречною декорацією.

Ситуація почала змінюватися лише в 1995 році. До того моменту всі розмови про зовнішнє втручання заходили в глухий кут через аргумент (який жваво обстоювали французькі та британські офіцери всередині сил ООН і поза ними), що боснійські серби сильні, рішучі й добре озброєні. Їх не варто провокувати: вважалося, що будь-яка серйозна спроба нав’язати мирне врегулювання в Боснії проти їхньої волі чи інтересів була б не лише несправедливою, а й могла б нашкодити… Таку логіку з Белграда хитро заохочував Мілошевич, який, утім, дещо непереконливо стверджував, що мало впливає на рішення своїх співгромадян у Боснії.

Отримавши таким чином практично повний карт-бланш[530], боснійські серби усе ж таки перестаралися. Хоча всередині міжнародної спільноти (зокрема в «контактній групі» іноземних дипломатів, які невтомно шукали врегулювання) існував широкий консенсус, що «Мусульмансько-хорватська» федерація (заснована в березні 1994 року під час урочистого заходу у Вашингтоні, який поклав край війні між хорватами й мусульманами) мала отримати 51% нової федеративної Боснії, тоді як серби — 49%, сербські лідери, які базувалися в місті Пале, не звернули на це уваги й продовжили наступ. У лютому 1994 року їхні сили вгатили мінометною міною з навколишніх гір у сараєвський ринок, убивши 68 осіб та поранивши сотні інших. Після цього НАТО — за підтримки ООН — пригрозила авіаударами у разі подальших атак, після чого тимчасово настало затишшя.

Але в травні 1995 року, на знак відплати за воєнний поступ босняків й успішне відвоювання Країни хорватами (яке спростувало міф сербської бойової непереможності), серби продовжили бомбити Сараєво. Коли у відповідь натівські літаки бомбардували сербські укріплення, серби захопили 350 миротворців ООН у заручники. До смерті перелякавшись за долю своїх солдатів, західні уряди закликали ООН та НАТО зупинитись. Міжнародна присутність не лише не