Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Безперечно, «історії», на яку можна було покликатися, не бракувало. Чехи і словаки попри те, що спантеличеним стороннім спостерігачам можуть здатися надзвичайно подібними, мають абсолютно різне минуле. Богемія та Моравія — історичні території, з яких складається чеський край, — могли похвалитися не лише видатним минулим доби Середньовіччя та Відродження в серці Священної Римської імперії, але й визначною роллю в індустріалізації Центральної Європи. У межах австрійської частини Габсбурзької імперії чехи мали дедалі більшу автономію й були очевидно заможніші. Їхнє головне місто Прага, одна з естетичних перлин континенту, станом на 1914 рік була важливим центром модернізму в образотворчому мистецтві й літературі.
Натомість словаки мало чим могли похвалитися. Століттями вони перебували під владою Будапешта й не мали якоїсь виразної національної історії: в угорській частині імперії їх вважали не «словаками», а селянами — населенням Північної Угорщини, яке говорило слов’янською мовою. Міськими жителями словацького регіону були переважно німці, угорці чи євреї: невипадково найбільшим містом на тій території, непоказній конурбації на березі Дунаю за декілька кілометрів на схід від Відня, був Прессбург (як його називали німецькомовні австрійці), або Пожонь (угорська назва). Тільки коли в 1918 році Чехословаччина отримала незалежність, включивши в себе і словаків без особливого з їхнього боку бажання, місто стало другим у новій державі й одержало назву Братислава.
Міжвоєнна Чехословацька Республіка була демократичною та ліберальною за тими стандартами, які переважали в регіоні, але її централізовані інститути віддавали виразну перевагу чехам, які обіймали практично всі пов’язані з владою та впливом посади. Словаччина була лише областю, до того ж бідною і доволі непривілейованою. Тож імпульс, який змусив багатьох із тримільйонного німецькомовного населення країни дослухатися до пронацистських сепаратистів, а певний відсоток словацького населення, яке в Чехословаччині налічувало два з половиною мільйони, — із симпатією ставитися до словацьких популістів з їхніми вимогами автономії і навіть незалежності, мав однакову природу. У березні 1939 року, коли Гітлер загарбав чеські регіони в «Протекторат Богемії та Моравії», було засновано авторитарну клерикальну словацьку маріонеткову державу на чолі з отцем Йозефом Тісо. Отож перша в історії незалежна словацька держава постала за наказом Гітлера й на домовині Чехословацької Республіки.
Чи була популярною словацька «незалежність» за воєнного часу, постфактум з’ясувати складно. У післявоєнні роки вона дискредитувала себе як власними діями (Словаччина депортувала в табори смерті практично всі 140 тисяч єврейського населення), так і сильною залежністю від нацистського покровителя. Після звільнення Чехословаччина відновилася в статусі унітарної держави, а прояви словацького націоналізму не схвалювалися. У ранні сталінські роки «словацький буржуазний націоналізм» навіть був одним зі звинувачень, висунутих призначеним підсудним під час підготовки показових процесів: за цим звинуваченням Ґустав Гусак провів шість років у в’язниці.
Але з часом комуністи побачили переваги в заохоченні Чехословаччини, власне, як і інших країн, до поміркованого вияву національних почуттів. Реформатори 1968 року (чимало з яких були словаками за походженням) у відповідь на зростання вимог у Братиславі запропонували, як ми пам’ятаємо, нову федеральну конституцію, яка б поширювалася на дві окремі республіки — Чеську та Словацьку. З усіх істотних перетворень, обговорюваних чи реалізованих упродовж Празької весни, лише це збереглося після подальшої «нормалізації». Партійна влада, яка спочатку ставилася до католицької сільської Словаччини як до ворожої території, тепер навпаки почала сприймати її прихильно (див. розділ 13).
Відсталість Словаччини — чи, радше, відсутність великих скупчень освічених містян середнього класу — тепер стала її перевагою. Оскільки в Словаччині було менше машин і телевізорів, а її зв’язкові сполучення були гірші, ніж у більш прогресивних західних провінціях, словаки здавалися менш вразливими до закордонного впливу, аніж празькі радикали й дисиденти, які мали доступ до іноземних ЗМІ. Відповідно, вони набагато менше постраждали від репресій та чисток 1970-х. Тепер чехам випало бути об’єктами офіційної немилості[518].
Тож, з огляду на історію, розпад Чехословаччини після 1989 року здається якщо не неминучим наслідком, то принаймні логічною розв’язкою десятиліть взаємної ворожості — стримуваної та використаної за комунізму, але не забутої. Однак це було не так. За три роки, які розділяли кінець комунізму від остаточного відокремлення, кожне опитування громадської думки показувало, що чесько-словацьку державу в тому чи іншому вигляді підтримує більшість чехів та словаків. У керівній верхівці також не було щодо цього глибоких розбіжностей: і в Празі, і в Братиславі від початку існував широкий консенсус, що нова Чехословаччина буде федерацією, яка надасть значну автономію окремим її частинам. А новий президент, Вацлав Гавел, щиро й абсолютно неприховано вірив у єдину країну для чехів та словаків.
Те, що «національне» питання спочатку було неважливим, чітко видно з результатів перших вільних виборів, які відбулися в червні 1990 року. У Богемії та Моравії Громадянський форум Гавела отримав половину голосів, а майже всі інші поділили між собою комуністи і християнські демократи. У Словаччині картина була дещо складнішою: партія — двійник Громадянського форуму «Громадськість проти насильства» стала найчисленнішою, але значну частину голосів розділили між собою християнські демократи, комуністи, угорські християнські демократи й зелені[519]. Щойно створена Словацька національна партія взяла лише 13,9% на виборах до Словацької національної ради та 11% — у голосуванні за делегатів до Федеральних зборів (парламенту). Менше ніж один словак із семи проголосував за єдину партію, яка обстоювала поділ країни на дві окремі етнічні складові.
Однак упродовж 1991 року Громадянський форум почав розпадатися. Як альянс, що тримався на спільному ворогові (комунізмі) та популярному лідері (Гавелі), він залишився ні з чим: комунізму вже не було, а Гавел був президентом республіки, нібито вищим за політичні протистояння. Між колишніми однодумцями посилилися політичні суперечності, а догматичні прихильники вільного ринку під проводом міністра фінансів Вацлава Клауса (який сам себе називав адептом тетчеризму) ставали дедалі впливовішими. У квітні 1991 року після схвалення в парламенті широкого закону про приватизацію державних підприємств Громадянський форум розколовся, а (домінантна) фракція
