Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Коли Горбачов у Москві про це дізнався, то розсерджено засудив цей крок як «незаконний і небезпечний». Однак що думає президент Радянського Союзу, більше нікого не цікавило: Горбачов нарешті почав усвідомлювати, що він уже, по суті, нічим не керує. Дев’ять днів по тому, 17 грудня, Горбачов зустрівся з Єльциним, і вони домовилися (точніше, Горбачов погодився), що Радянський Союз необхідно офіційно ліквідувати: його міністерства, посольства та війська мали перейти під контроль Росії, а його правонаступницею згідно з міжнародним правом мала стати Російська Республіка.
Через двадцять чотири години Горбачов заявив про намір піти у відставку з посади президента СРСР. У день Різдва 1991 року радянську символіку на вершині Кремля замінив російський прапор: Михайло Горбачов передав свої повноваження головнокомандувача президенту Росії Єльцину та залишив посаду. Упродовж сорока восьми годин Горбачов звільнив свій кабінет — його зайняв Єльцин. Опівночі 31 грудня 1991 року Союз Радянських Соціалістичних Республік припинив своє існування.
Зникнення Радянського Союзу було видатною подією: сучасна історія не знала нічого подібного. Не було ані міждержавної війни, ані кривавої революції, ані природної катастрофи. Велика промислова держава — військова суперсила — просто розвалилася: її авторитет розчинився, а інституції випарувалися. Розпад СРСР не був цілковито мирним, як ми вже бачили з подій у Литві чи на Кавказі; а на деякі незалежні республіки в прийдешні роки ще чекали бойові дії. Але найбільша країна на земній кулі залишила світову сцену здебільшого майже без заперечень. Безумовно, називати цей вихід з Імперії безкровним буде неточністю; та це заледве передає несподівану легкість, з якою відбувався весь процес.
Чому ж тоді все це на позір було таким безболісним? Чому після десятиліть насильства всередині держави й агресії щодо інших країн перше соціалістичне суспільство у світі розвалилося, навіть не намагаючись захиститися? Одна з відповідей, звичайно, полягає в тому, що насамперед його ніколи насправді не існувало: за словами історика Мартіна Маля, «не існує такої речі, як соціалізм, а Радянський Союз його побудував». Але якщо це пояснює марність комуністичної влади в державах-сателітах, яка трималася на самій лише тіні Червоної армії, цього все ж таки недостатньо, щоб з’ясувати, що сталося в самому осерді імперії. Навіть якщо суспільство, яке нібито побудував комунізм, було, по суті, оманою, ленінська держава була, поза сумнівом, справжньою. І її створили зсередини.
Відповідь на це запитання почасти полягає у випадковому успіху Михайла Горбачова в спустошенні адміністративного й репресивного апарату, на якому трималася радянська держава. Щойно партія втратила хватку, щойно стало зрозуміло, що ні армію, ні КДБ не будуть нещадно нацьковувати, щоб зламати критиків режиму й покарати незгодних (а до 1991 року це не було зрозуміло), природні відцентрові тенденції величезної суходільної імперії взяли гору. Тільки тоді стало очевидно — попри сімдесят років наполегливих запевнень у зворотному, — що комуністичного суспільства як такого справді не існувало, а була лише ослабла держава та її нетерплячі громадяни.
Однак — і це інший бік роз’яснення — радянська держава насправді не зникла. Радше СРСР розколовся на низку маленьких держав-наступниць, більшістю з яких керували досвідчені комуністи-диктатори, які інстинктивно одразу ж відтворювали й надсаджували таку систему та спосіб влади, якими вони досі користувалися як радянські управлінці. У більшості республік-наступниць не було «переходу до демократії»; цей перехід — у тих випадках, коли він узагалі мав місце, — настав дещо пізніше. Автократична державна влада, єдина, яку будь-коли знала більшість мешканців метрополії Радянської імперії, була не стільки повалена, як зменшена. Збоку це здавалося фундаментальними змінами; але для тих, хто переживав їх зсередини, їхні наслідки, безперечно, відчувалися не так радикально.
Ба більше, поки місцеві секретарі Компартії, які так легко перетворилися на президентів незалежних держав, мали всі підстави рішуче діяти, щоб уберегти свою вотчину, центральна радянська влада не мала власної сфери, яку могла б захищати. Усе, на що вона була здатна, — повернутися до тих дряхлих структур, які з таким запалом руйнував Горбачов; не дивно, що їм не вистачило бажання продовжити боротьбу[516]. Єдиним колишнім комуністичним лідером, який мав політичну опору в самій Москві, був Борис Єльцин; він, як ми пам’ятаємо, справді діяв рішуче — але від імені відродженої «Росії».
Отже, розквіт держав-наступниць не треба тлумачити як свідчення того, що Радянський Союз пав під вагою знову пробудженого в його республіках націоналізму, який до того часу не давав про себе знати. За винятком балтійських країн, траєкторія розвитку яких була більш подібною до змін у західних сусідів, радянські республіки й самі були витвором радянського планування і, як пам’ятаємо, зазвичай мали доволі складну етнічну композицію. Навіть у державах, які щойно отримали незалежність, було багато чутливих меншин (особливо всюдисущих росіян) — колишніх радянських громадян, котрі мали неабиякі підстави шкодувати про втрату «імперського» захисту і, як виявилося, були доволі неоднозначно налаштовані щодо нових обставин.
І не тільки вони. Коли президент Джордж Буш 1 серпня 1991 року прибув до Києва з візитом, то привселюдно й наполегливо порадив українцям залишатися в Радянському Союзі[517]. «Дехто, — заявив він, — закликає Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою нових лідерів по всьому СРСР, які прагнуть незалежності. Я думаю, що така постановка питання неправильна. Президент Горбачов здійснив неймовірні звершення… Ми підтримуватимемо якомога міцніші відносини з радянським урядом президента Горбачова». Така доволі незграбна спроба підтримати радянського президента, позиції якого дедалі слабшали, не цілковито дорівнювала підтримці Радянського Союзу… але була небезпечно близькою до цього.
Публічно висловлена обережність американського президента — це ще одне корисне нагадування про те, яку обмежену роль відігравали США в цих подіях. Усупереч самовдоволеній риториці, яка поширилася в американському публічному дискурсі, Вашингтон не «зруйнував» комунізм — комунізм розвалився сам. Тим часом те, що українці, яким Буш адресував свою пораду, проігнорували її й абсолютною більшістю кілька місяців по тому проголосували за вихід із Союзу назавжди, було зумовлено не раптовим надміром патріотичного запалу. Незалежність в Україні, Молдові чи навіть Грузії була пов’язана не так із самовизначенням, як із самозбереженням — як виявилося, з надійною основою для державотворення, але хистким фундаментом для демократії.
Ніщо в
