Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
За ідеєю путч мав збігтися в часі зі щорічною відпусткою Горбачова в Криму; Микита Хрущов, останній очільник партії, якого усунули силою, також відпочивав на півдні Союзу, коли його московські соратники влаштували його раптове повалення. Тож заколотники 1991 року безсоромно скористалися попередньою радянською практикою. Відповідно, 17 серпня Горбачова попросили про згоду передати свої президентські повноваження «державному комітету з надзвичайного стану». Коли він відмовився, надзвичайний комітет 19 серпня оголосив, що президент «за станом здоров’я» не може виконувати своїх повноважень, і тому владу в повному обсязі переймає комітет. Радянський віцепрезидент Геннадій Янаєв підписав указ, яким усував Горбачова від влади, після чого на пів року було проголошено «надзвичайний стан».
І хоча Горбачов, який, по суті, був бранцем на своїй чорноморській дачі на південному мисі Криму, нічим не міг зарадити, заколотники опинилися в не набагато кращому становищі. По-перше, те, що вони мусили оголосити надзвичайний стан та фактично запровадити стан воєнний, тільки щоб поміняти одного комуністичного лідера на другого, уже само собою засвідчувало, як сильно занепав традиційний лад у Радянському Союзі. До того ж заколотники не мали одностайної підтримки з боку своїх власних структур: важливо, що більшість старшого складу КДБ відмовилася підтримати Крючкова. І хоча те, проти чого виступали змовники, не залишало жодних сумнівів, вони так і не змогли чітко пояснити, за що вони боролися.
Крім того, змовники були ненавмисною пародією на всі огріхи радянського минулого: вони були сивими дідуганами брежнєвських часів, говорили повільно і незв’язно та й не відчували змін у країні, годинник якої незграбно намагалися перевести на тридцять років назад. У минулому, коли такі мужі плели інтриги в Кремлі, то були заховані від народних очей, а коли виходили на люди, на них можна було дивитися лише здалеку під час офіційних заходів. Однак тепер, щоб пояснювати й відстоювати свої дії, вони мусили з’являтися на телебаченні та спілкуватися з пресою, а громадськість отримала достатньо можливостей зблизька роздивитися обличчя офіційного соціалізму в усьому його маразмі.
Тим часом Борис Єльцин скористався моментом. Його популярність ще більше зросла після особистої зустрічі з Джорджем Бушем, коли американський президент лише три тижні до того приїждав до СРСР з візитом. Тепер, 19 серпня, він публічно оголосив, що кремлівська рокіровка була незаконним державним переворотом, і поставив себе на чолі опору, роздаючи вказівки зі свого кабінету в російському парламенті та закликаючи людей, що зібралися під його стінами, захищати демократію проти танків. Водночас перед об’єктивами іноземних ЗМІ, які з’їхалися до столиці, Єльцин проводив тривалі розмови й переговори зі світовими лідерами: усі, окрім одного, запевнили його в цілковитій офіційній підтримці й старанно утримувалися від будь-якого визнання заколотників, що опинялися в дедалі більшій ізоляції[514].
Опір був не просто формальністю: у ніч на 21 серпня троє демонстрантів загинули під час сутичок з військовими. Але в очільників перевороту, які втратили громадську підтримку, почали здавати нерви. Вони не мали широкої підтримки всередині збройних сил, щоб встановити контроль над країною, а з кожною годиною протистоянь на вулицях Москви (та Ленінграда) вони втрачали свій головний ресурс — страх. Замість того щоб злякатися подій у Кремлі, демократи й націоналісти осміліли: 20 серпня, у розпал невизначеності, Естонія проголосила незалежність, а наступного дня — Латвія. 21 серпня один із лідерів перевороту, Борис Пуго (міністр внутрішніх справ і колишній очільник латвійського КДБ), скоїв самогубство; за наказом Єльцина, його спільників заарештували. Того самого дня виснаженого і стривоженого Горбачова літаком доправили в Москву.
Офіційно Горбачов повернувся на посаду; однак насправді все змінилося назавжди. Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) було остаточно дискредитовано — тільки 21 серпня, коли заколотники вже перебувала за ґратами, речники партії публічно засудили їхній переворот, а Єльцин скористався згубним ваганням партії, щоб заборонити її діяльність у Російській Федерації. Горбачову, який, з’явившись на людях, здавався приголомшеним і невпевненим, зі зрозумілих причин було складно осягнути значущість цих змін. Замість того щоб схвально оцінити перемогу Єльцина, російського парламенту чи російського народу, на камеру він говорив про перебудову й незамінну роль, яку партія відіграватиме у власному оновленні, просуванні реформ тощо.
Такий підхід усе ще добре сприймали на Заході, де масово вважали (і сподівалися), що після невдалого перевороту все піде, як раніше. Проте для Радянського Союзу те, що Горбачов продовжував торочити про неактуальні й провальні цілі, та його очевидна невдячність своїм рятівникам стали одкровенням. Горбачов відстав від Історії і не знав про це. Для багатьох росіян серпневі події стали справжньою революцією, істинним народним повстанням не за реформаторів та їхню партію, а проти них: КПРС, як кричали демонстранти Горбачову, коли він із запізненням прибув до російського парламенту, була «злочинною організацією», власні міністри якої намагалися зневажити Конституцію. Коли Горбачов це зрозумів, призупинив діяльність КПРС та (24 серпня) подав у відставку з посади генерального секретаря, було вже надто пізно. Комунізм тепер уже був у минулому, як і сам Михайло Горбачов.
Звичайно, колишній генеральний секретар усе ще залишався президентом Радянського Союзу. Але потреба в самому Союзі тепер безпосередньо опинилася під питанням. Невдалий путч став останнім і найсильнішим імпульсом до розпаду. У період із 24 серпня по 21 вересня Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Грузія, Таджикистан та Вірменія услід за балтійськими республіками проголосили незалежність від Радянського Союзу — більшість із цих заяв прозвучали в непевні й безладні дні після повернення Горбачова[515]. За прикладом Кравчука в Україні, інші регіональні перші секретарі на кшталт Нурсултана Назарбаєва в Казахстані, Аскара Акаєва в Киргизстані, Гейдара Алієва в Азербайджані, Станіслава Шушкевича в Білорусі та інших обачно дистанціювалися від своєї давньої партійної належності та перевтілилися в очільників своїх нових держав, дбайливо і якнайшвидше націоналізувавши всі місцеві активи партії.
Горбачову та Верховній Раді в Москві не залишалося нічого, крім як змиритися з реальністю, визнати незалежність нових держав і висунути непереконливу пропозицію ще однієї «нової» конституції, яка б об’єднала незалежні республіки у щось на зразок конфедерації. Тим часом за кількасот метрів від нього Борис Єльцин і російський парламент створювали незалежну Росію. До листопада Єльцин узяв під контроль Росії практично всю фінансову й економічну діяльність на російській території. Радянський Союз тепер був державою-оболонкою, без влади і ресурсів.
На той час головні інститути СРСР або опинилися під владою незалежних держав, або припинили існувати: 24 жовтня навіть КДБ офіційно розпустили. Коли Горбачов запропонував новий «Договір про економічну спільноту суверенних
