Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Насправді «етнічні» межі всередині Югославії ніколи не були дуже чітко окреслені. Влучною ілюстрацією можуть слугувати мовні розбіжності. Албанці й словенці говорять різними мовами. Македонці — македонською (тобто болгарською із незначними відмінностями). Але різниця між «сербським» і «хорватським» різновидом «сербохорватської», якою розмовляє абсолютна більшість населення, була і є дуже незначною. Серби послуговуються кирилицею, а хорвати (та боснійці) — латиницею; але, за винятком деяких літературних та наукових термінів, поодиноких орфографічних відмінностей і різної вимови літери «е»[524] («є» — у «єкавському» хорватському різновиді, «е» — у «екавському» сербському), ці дві «мови» тотожні. Ба більше, чорногорці пишуть кирилицею (як і серби), однак вимова в них «єкавська», як у хорватів та боснійців, а також сербів, що живуть у Боснії. Тільки корінне населення Сербії справді послуговується «екавським» варіантом — і коли лідери-націоналісти боснійських сербів після 1992 року спробували насадити офіційну «сербську» (тобто «екавську») вимову своїм співвітчизникам на території, яку вони урвали в Боснії, то наразилися на масовий опір.
Тож хорватська мова, яку в 1974 році визнали офіційною мовою Республіки Хорватія, задовольнивши вимоги «Декларації про мову», проголошеної групою загребських інтелектуалів у 1967 році, була насамперед маркером ідентичності — виявом хорватського протесту проти придушення будь-якого прояву національної ідентичності, яке відбувалося у федерації за Тіто. Те саме стосувалося маніакального захоплення деяких сербських письменників збереженням або відтворенням «чистої» сербської. Мабуть, можна справедливо констатувати, що, на відміну від традиційних діалектних відмінностей у межах єдиної національної мови, коли варіації місцевого вжитку дуже сильно відрізняються, але освічені еліти радше послуговуються спільною «правильною» формою, у колишній Югославії саме народні маси насправді говорили однією мовою зі взаємозамінними формами, тоді як націоналістична меншість намагалася вирізнятися, самозакохано підкреслюючи дрібні розбіжності.
Релігійні відмінності, про які часто згадують, заплутані не менше. Різниця між католиками-хорватами та православними сербами, наприклад, мала набагато важливіше значення в попередні століття, а також під час Другої світової війни, коли режим усташів у Загребі застосовував католицизм як зброю і проти сербів, і проти євреїв[525]. Уже в 1990-х роках серед населення міст Югославії, які стрімко зростали, було дедалі менше активних вірян, і тільки в сільській місцевості взаємозалежність між релігійністю та ступенем націоналізму все ще щось важила. Багато боснійців, які номінально були мусульманами, упевнено секуляризувалися — і в будь-якому разі мали обмаль спільного з албанцями-мусульманами (серед албанців далеко не всі були мусульманами, хоча їхні вороги найчастіше не зважали на цей факт). Тож тимчасом як старий османський звичай визначати національність за віросповіданням, поза всяким сумнівом, не минув безслідно, здебільшого виявляючись у перебільшенні ролі православного християнства серед південних слов’ян, на практиці його застосовували дедалі рідше.
Попри те, що старше покоління югославів залишалося в полоні багатьох давніх упереджень (майбутній хорватський президент Франьо Туджман мав сумнозвісні релігійні упередження й однаково зневажав мусульман, сербів та євреїв), мабуть, єдиною групою, яка в нещодавні роки зазнавала дискримінації звідусіль, була албанська меншина на півдні: багато словенців, хорватів, сербів, македонців та чорногорців засуджували їх як злочинців і лежнів. У Сербії таке ставлення було найпоширенішим[526].
На це були різні причини. Кількісно албанці зростали найшвидше з усіх інших національностей країни. У 1931 році албанці становили лише 3,6% населення Югославії, станом на 1948 рік їхня кількість уже сягнула 7,9% (завдяки післявоєнній імміграції власне із сусідньої Албанії). До 1991 року, завдяки значно вищому рівню народжуваності (в одинадцять разів вищому, ніж серед сербів чи хорватів), у Югославії вже налічувалося близько 1 728 000 албанців, що становили 16,6% від усього населення Сербії. Більшість албанських громадян Югославії жили в Сербії, в автономному краї Косово, де на них припадало 82% місцевого населення і де їм, безумовно, кількісно поступалися 194 тисячі сербів, хоча саме останні мали кращу роботу, житло й інші соціальні привілеї.
Для сербських націоналістів Косово мало історичне значення як останній бастіон середньовічної Сербії проти турецької навали та місце історичної воєнної поразки в 1389 році. Тому деякі сербські інтелектуали вважали місцеву албанську більшість демографічною проблемою та історичним викликом — особливо зважаючи на те, що вона нагадувала про витіснення сербів мусульманами як найбільшою меншиною в сусідній Боснійській республіці. Здавалося, що серби програвали — та ще й меншинам, які раніше дивилися їм у рота і скористалися тим, що Тіто наполегливо вимагав федеративної рівності[527]. Отож із причин, які дуже опосередковано були пов’язані з «прадавніми» балканськими ворожнечами, Косово було потенційною бомбою: як проникливо зауважив Андре Мальро мешканцеві Югославії, який приїхав до Франції ще в 1960-х, «Le Kosovo c’est votre Algérie dans l’Orléanais»[528].
Відразу сербів до албанців живило близьке співіснування й відчуття загрози, натомість у найпівнічнішій частині Югославії дедалі більша антипатія до ледарів з півдня не була пов’язана з їхнім етнічним походженням та розвилася не на національному, а на економічному ґрунті. У Югославії, як і в Італії, бідні мешканці південних регіонів викликали дедалі більше обурення заможнішої півночі: там здавалося, що ті живуть за рахунок переказів та субсидій їхніх більш успішних співгромадян. Різниця між багатими й бідними в Югославії ставала справді великою та провокаційно накладалася на географію.
Тож тимчасом як жителі Словенії, Македонії та Косова становили приблизно однакову частку населення країни (8%), у 1990 році на крихітну Словенію припадало 29% усього експорту Югославії, водночас на Македонію — лише 4%, а на Косово — 1%. Найкращим свідченням тут є офіційна югославська статистика: у Словенії ВВП на душу населення був удвічі більшим, ніж у Сербії, втричі більшим, ніж у Боснії, та у вісім разів більшим, ніж у Косові. В альпійській Словенії в 1988 році було менше 1% неписемних; у Македонії та Сербії — 11%. У Косові таких налічувалося 18%. Під кінець 1980-х років рівень смертності немовлят у Словенії дорівнював 11 на 1000 живих новонароджених. У сусідній Хорватії — 12 на 1000; у Боснії — 16 на 1000. Тоді як у Сербії цей показник становив 22 на 1000, у Македонії — 45 на
