Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Придністровську незалежність не визнала ані Молдова, ані інші держави: навіть Москва ніколи не заходила так далеко, щоб офіційно визнати сепаратистський регіон. Але розкол у крихітній Молдові був передвісником серйозніших проблем у недалекому майбутньому на кількасот кілометрів східніше — на Кавказі. Вірмени й азербайджанці там давно ворогували, що, зокрема, ускладнювала наявність в Азербайджані значної вірменської меншини в Нагірному Карабасі. Між ними, а також між ними та радянською владою, ще в 1988-му відбулися жорстокі сутички, що залишили по собі сотні постраждалих[509]. У січні 1990 року в Баку, столиці Азербайджану, сутички поновилися[510].
У сусідній Грузії, у столиці Тбілісі, двадцятьох демонстрантів було вбито в протистоянні між націоналістами й солдатами у квітні 1989 року. Причиною стало зростання напруги між демонстрантами, які вимагали виходу із СРСР, та владою, яка все ще була віддана ідеї його збереження. Однак радянська Грузія, як і сусідні радянські республіки Вірменія та Азербайджан, була достатньо географічно вразливою й етнічно строкатою, щоб холоднокровно осягнути всю хиткість безпекового середовища, якою мав би супроводжуватися крах СРСР. Відповідно, місцева влада вирішила діяти на випередження, і комуністичні партії, що перебували при владі, перефарбувалися в рухи за державну незалежність, а лідери регіональних партійних осередків — найвідомішим з яких був Едуард Шеварднадзе з Грузії — приготувалися вхопитися за владу, щойно вона стане нічиєю.
Тож навесні 1991 року на периферії Союзу всі чекали на те, щоб побачити, що відбуватиметься в центрі. Головною, певна річ, була сама Росія — панівна республіка Союзу, на яку припадала половина населення країни, три п’ятих її валового національного продукту й три чверті земельної маси. У певному розумінні країни «Росія» як такої не існувало: це століттями була імперія, фактично чи у прагненнях. «Росія», яка простягалася вздовж одинадцяти часових поясів та об’єднувала десятки різних народів, завжди була надто великою, щоб обмежуватися однією ідентичністю чи спільною метою[511].
Під час та після Великої Вітчизняної війни радянська влада використовувала російську карту, апелюючи до національної гордості та підносячи «перемогу російського народу». Але росіянам ніколи не визначали такого національного статусу, який у радянському лексиконі офіційно застосовували до казахів, українців чи вірмен. Не існувало навіть окремої «російської» Комуністичної партії. Російський та радянський означало те саме. Ці два означення природно доповнювали одне одного: у постімперську добу під «вивіскою» Радянського Союзу ховалася російська імперська держава, тоді як «Росія» надавала Радянському Союзу історичної та територіальної тяглості. Тому межі між «Росією» і «Радянським Союзом» (навмисне) залишалися розмитими[512].
На момент, коли до влади прийшов Горбачов, на «російськості» стали наголошувати набагато сильніше, подекуди з тих самих причин, з яких Східна Німеччина почала підкреслено привселюдно пишатися Фрідріхом Великим та підносити питомо німецькі якості Німецької Демократичної Республіки. У роки занепаду народних республік патріотизм знову актуалізувався як зручний замінник соціалізму. Саме тому це також була найпростіша і найменш загрозлива форма політичної опозиції. У Росії та в НДР, так само як і в Угорщині, критично налаштована інтелігенція могла зазнавати переслідувань, але безслівні прояви націоналізму не обов’язково придушували. Їм навіть не перешкоджали, адже їх можна було спрямувати на користь влади. Чергові прояви «великого російського шовінізму» в радянській літературі та засобах масової інформації потрібно сприймати саме в цьому ключі. Звичайно, це також стало додатковим приводом для занепокоєння серед незахищених національних меншин.
Саме на такому тлі несподівано з’явився Борис Єльцин. Хрестоматійний апаратник брежнєвської доби, секретар ЦК, а раніше — інженер-будівельник, Єльцин упевнено піднімався кар’єрними щаблями Партії, аж доки в 1987 році його не звільнили з усіх посад і не виключили з Політбюро за те, що він перейшов межі дозволеної критики вищого керівництва. На цьому вирішальному етапі політична інтуїція Єльцина, який достатньо надивився на те, як успішно Партія та партійна бюрократія блокує будь-які справжні зміни, підказала йому перепрофілюватися на підкреслено російського політика: після виборів у березні 1990 року він став депутатом РРФСР, а потім — головою Верховної Ради РРФСР, російського парламенту.
Саме на цій впливовій та публічній посаді Борис Єльцин став головним реформатором країни, показово вийшовши з Комуністичної партії в липні 1990 року та використавши свою політичну опору в, так би мовити, російській Москві, щоб узяти гору над колишніми товаришами з того боку барикад у Москві радянській. Його головною мішенню тепер став сам Горбачов (попри те, що спочатку Єльцин був переконаним прихильником радянського президента, — він понад десять років пропрацював у його рідній Свердловській області). Прикрі невдачі радянського лідера ставали дедалі помітнішими, а його популярність стрімко падала, що не міг оминути увагою Єльцин.
Головною тактичною помилкою Горбачова у внутрішній політиці було те, що він сприяв створенню національного законодавчого органу, який мав загальнонаціональну публічність, справжню владу і значну незалежність. Єльцин та його прихильники в Росії швидше за самого Горбачова зметикували, що цей новий, відкрито обраний «Совєт» стане природним майданчиком для різноманітних нарікань; до того ж Єльцин став особливо вправним в узгодженні інтересів власне Росії з інтересами інших народів та республік. Горбачов був свідомий того, яку загрозу такі альянси становили для самого Союзу. Але на той час було вже надто пізно робити щось, окрім того, щоб знехотя й непереконливо пристати на бік радянських чиновників, які з ностальгією згадували стару партійну монополію — ту саму, для знищення якої він доклав стількох зусиль.
Тож поки Горбачов усе ще «маневрував» між бажаним і можливим, обстоюючи необхідність «контрольованого федералізму» (типово горбачовський компроміс), Єльцин дуже пристрасно й публічно виступав на захист балтійської боротьби за незалежність. У квітні 1991 року Горбачов вимушено погодився надати республікам право відокремлення за новою союзною конституцією; але цей крок назустріч реальності тільки ще більше його ослабив, а його вороги-консерватори впевнилися: якщо вони хочуть відновити порядок, Горбачова необхідно усунути. Тим часом 12 червня 1991 року Єльцина, який, як свідчили опитування громадської думки, за популярністю давно обігнав Горбачова, обрали президентом Російської Радянської Республіки — він став першим в історії демократично обраним лідером Росії[513].
Наступного місяця, 12 липня, Верховна Рада СРСР проголосувала за новий децентралізований Союз, який надавав значну гнучкість незадоволеним державам-членам. Це, а також перемога відкритого антикомуніста Єльцина зрештою перехилило шальки терезів. Партійні консерватори були майже у відчаї, а група високопосадовців — включно з прем’єр-міністром, міністром оборони, міністром внутрішніх справ та головою КДБ Володимиром Крючковим — почала готувати переворот. Те, що щось таке готувалося, у Москві було вже всім відомою таємницею
