Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ці цифри засвідчують, що Словенія та (меншою мірою) Хорватія вже обіймали місце поруч із менш заможними країнами Європейської спільноти, тоді як Косово, Македонія та сільська Сербія більше нагадували частини Азії та Латинської Америки. Якщо словенці й хорвати почувалися в їхньому спільному югославському домі дедалі неспокійніше, то не через відродження глибоко вкорінених релігійних чи мовних відмінностей або піднесення етнічної самобутності. Це було тому, що вони починали усвідомлювати, що житимуть набагато краще, якщо самі вирішуватимуть свої справи, не озираючись на потреби й інтереси югославів-невдах із півдня.
Особистий авторитет Тіто й затяте придушення ним серйозної критики не дозволяли таким незгодним голосам сягнути народних вух. Але після його смерті ситуація швидко погіршилася. Упродовж 1960-х та на початку 1970-х, коли західноєвропейський бум притягував югославську робочу силу та повертав значні перекази у твердій валюті, перенаселення й безробіття на півдні становили не таку велику проблему. Однак, починаючи з кінця 1970-х, економіка Югославії почала сипатися. Як і інші комуністичні держави, Югославія залізла в борги перед Заходом: але поки у Варшаві чи Будапешті у відповідь на це лише позичали ще більше іноземної готівки, у Белграді натомість вирішили друкувати більше своєї. Упродовж 1980-х років країна невпинно рухалася до гіперінфляції. У 1989 році інфляція сягнула 1240% на рік і не зупинялася.
Економічних помилок припускалися в столиці Белграді, але найдужче їх відчували в Загребі та Любляні — там на них найбільше й нарікали. Багато хорватів та словенців, і комуністів, і не-комуністів, вважали, що стануть багатшими, якщо зможуть самі керувати своєю економікою, без корупції та патерналізму керівних кіл у федеральній столиці. Ці настрої поглиблювало й дедалі більше занепокоєння, що маленька група апаратників навколо Слободана Мілошевича, доти непублічного президента Ліги комуністів у його рідній Сербії, збурюючи та маніпулюючи національними почуттями сербів, спробує захопити владу в політичному вакуумі, який настав після смерті Тіто.
Поведінка Мілошевича, по суті, не була такою вже незвичайною для тогочасних комуністичних лідерів. У НДР комуністи, як ми пам’ятаємо, намагалися завоювати прихильність, покликаючись на звитяги Пруссії XVIII століття; а в сусідніх Болгарії та Румунії вже декілька років проявлявся «національний комунізм». Коли Мілошевич показово привітав патріотичний Меморандум, який у 1986 році видала Сербська академія наук та мистецтв, або наступного року з’їздив у Косово, щоб висловити свою підтримку сербам, які скаржилися на албанський «націоналізм», його розрахунки не надто відрізнялися від логіки тогочасних східноєвропейських комуністичних лідерів. У добу Горбачова, коли ідеологічна легітимність комунізму та його керівної партії швидко випаровувалася, патріотизм ставав альтернативним приводом для втримання влади.
Але тимчасом як в інших країнах Східної Європи маніпулювання націоналізмом та збуренням національних спогадів, яким воно супроводжувалося, ризикувало викликати занепокоєння серед іноземців, у Югославії довелося сплатити внутрішню ціну. У 1988 році Мілошевич, щоб ще більше зміцнити свої позиції в Республіці Сербія, почав відкрито заохочувати націоналістичні збіговиська, на яких уперше за сорок років можна було публічно побачити емблематику воєнного руху четників — нагадування про минуле, яке придушував Тіто, та крок, який мав по-справжньому занепокоїти, зокрема, хорватів.
Для Мілошевича націоналізм був способом утримувати Сербію під контролем: у травні 1989 року він знову пересвідчився у своїй владі, коли його обрали президентом Республіки Сербія. Але для того щоб зберегти та зміцнити вплив Сербії на всю Югославію, він мав змінити всю федеральну систему. Ретельно прорахований баланс влади між різними республіками всередині Югославії спочатку підтримувався за рахунок харизматичного лідерства Тіто, а потім — завдяки почерговому президентству. У березні 1989 року Мілошевич розпочав ліквідацію цього порядку.
Продавивши поправку до Конституції Сербії, він «поглинув» доти автономні краї Косово та Воєводину, увівши їх до складу самої Сербії та водночас дозволивши їм залишити їхні два місця в президентському чергуванні. Відтоді Сербія могла розраховувати на чотири з восьми федеральних голосів під час будь-якого обговорення (Сербії, Косова, Воєводини та поступливої просербської республіки Чорногорія). Оскільки метою Мілошевича було створити більш унітарну державу (під проводом Сербії) — тобто те, чому інші чотири республіки природним чином опиралися б, — федеральна система уряду, по суті, опинилася в глухому куті. Особливо з погляду Словенії та Хорватії перебіг подій вказував на лише одне можливе рішення: оскільки вони більше не могли сподіватися на те, щоб захистити свої інтереси або здобути переваги через несправну федеральну систему, їхньою єдиною можливістю було відійти від Белграда — навіть шляхом оголошення повної незалежності.
Чому наприкінці 1989 року ситуація стала такою складною? В інших країнах вихід з комунізму закінчувався «демократією»: партійні функціонери й бюрократи від Росії до Чеської Республіки впродовж кількох місяців перетворювалися з номенклатурних підлабузників на слухняних адептів плюралістичної партійної політики. Від підлаштування власних проголошених ідеалів до традиційного партійного поділу ліберальної політичної культури залежало виживання. Хоча в багатьох окремих випадках трансформації здавалися неймовірними, вони таки відбувалися. А відбувалися вони тому, що іншого виходу не було. У багатьох посткомуністичних країнах «класовий» аргумент був дискредитований, а внутрішніх етнічних поділів, на яких можна зіграти, було надто мало: отже, у політичній площині запанувала здебільшого нова низка суспільних категорій — «приватизація», «громадянське суспільство» або «демократизація» (або «Європа», яка об’єднувала всі три).
Але Югославія — інша річ. Просто тому, що її різноманітне населення було таке перемішане (і не зазнавало геноцидів та переміщень, які в попередні десятиліття змінили демографічний склад таких країн, як Польща чи Угорщина), демагогія Мілошевича чи Франьо Туджмана, його хорватської копії, потрапляла в цій країні на родючий ґрунт. Вони будували свій вихід з комунізму навколо нової політичної бази і, відповідно, могли зіграти етнічною картою, якою ніхто в Європі вже більше не міг скористатися — і замінити нею занепокоєння про демократію.
У Балтійських державах, Україні чи Словаччині посткомуністичні політики могли вдаватися до державної незалежності як до способу покінчити з комуністичним минулим — одночасно будуючи і нову державу, і нову демократію — і зайвий раз не перейматися через наявність національних меншин. Але в Югославії розпад федерації на республіки, з яких вона складалася, у кожному випадку, крім Словенії, означав би, що значна меншина або низка меншин застрягла б в іншій країні. За таких обставин щойно одна республіка проголосила б себе незалежною, інші змушені були б вчинити так само. Іншими словами, тепер Югославія опинилася перед тими самими нерозв’язними питаннями, яким Вудро Вілсон й інші тогочасні діячи так і не змогли дати раду у Версалі сімдесят років тому.
Каталізатором, як багато хто передбачав, було Косово. Упродовж 1980-х років час від часу відбувалися албанські демонстрації
