Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Клаус був налаштований швидко вести країну назустріч «капіталізму». Але тимчасом як на чеських територіях така мета мала реальну базу підтримки, у Словаччині ситуація була іншою. Приватизація, вільний ринок і скорочений державний сектор мало приваблювали більшість словаків, які набагато більше за чехів залежали від роботи на збиткових, застарілих фабриках, шахтах і заводах державної форми власності — «підприємствах», які більше не мали захищених ринків для своєї продукції і які навряд чи могли спокусити закордонний капітал або приватних інвесторів. В очах певних бізнесових і політичних кіл у Празі Словаччина була обтяжливим спадком.

Тим часом партія «Громадськість проти насильства» також розвалилася — з аналогічних причин. Її найуспішнішою публічною особою тепер був Владімір Мечіар — колишній боксер, який зіграв порівняно незначну роль у подіях 1989 року, але відтоді виявився набагато спритнішим за колег у маневруванні між рифами демократичної політики. Після червневих виборів він сформував уряд у Словацькій національній раді, але його відразлива манера спілкування спричинила розкол у коаліції, а на заміну Мечіара прийшов католицький політик Ян Чарногурський. Відповідно Мечіар вийшов з ГПН та сформував свою власну партію — Рух за демократичну Словаччину.

Від осені 1991 року й до літа 1992-го між представниками адміністрацій Чехії та Словаччини тривали довгі переговори з метою погодити основу для децентралізованої федеральної конституції, яку підтримувала чітка більшість і політиків, і виборців з обох сторін. Але тоді Мечіар, щоб забезпечити себе та партію виборчою базою, став на захист словацького націоналізму — теми, до якої раніше він не виявляв значного інтересу. Словакам, заявив він своїм виборцям, загрожувало все — від чеських планів щодо приватизації та угорського сепаратизму до перспективи поглинення «Європою». На карті стояло їхнє виживання як нації (не кажучи вже про існування).

Озброївшись такою риторикою та вульгарною, але харизматичною публічною манерою, Мечіар привів свою нову партію до беззаперечної перемоги на федеральних виборах у червні 1992 року, виборовши майже 40% голосів у Словаччині. Тим часом у чеських регіонах нова Громадянська демократична партія Вацлава Клауса в союзі з християнськими демократами також виявилася переможцем. Тепер, коли Клаус став прем’єр-міністром чеської частини, обидві автономні половини федеративної республіки опинилися в руках тих, хто — з різних, але взаємодоповнювальних причин — не шкодував би, якби країна розвалилася. Зараз лише президент федеративної республіки обстоював — за конституцією та відповідно до власних переконань — ідеал об’єднаної федеративної Чехословаччини.

Але Гавел уже не був такий популярний (а відповідно, такий впливовий), як менш ніж два роки тому. Свій найперший офіційний візит на посаді президента він здійснив не до Братислави, а до Німеччини: враховуючи давні ворожі стосунки між чехами й німцями та потребу заводити друзів у Західній Європі, то був зрозумілий крок, але з погляду чутливого ставлення Словаччини це стало тактичною помилкою. А підлеглі Гавела не завжди служили йому доброю службою: у березні 1991 року його речник Міхаель Жантовський заявив, що словацька політика все більше переходить до рук колишніх комуністів та «людей, які згадують про Словацьку державу як про золоту добу словацького народу»[520].

Твердження Жантовського не було цілковито помилковим, і за тих обставин воно, здається, значною мірою заохочувало до того, про що він говорив. Як і інші колишні чеські дисиденти, Гавел та його оточення не завжди були хорошої думки про словаків. Вони радше дивилися на них як на провінційних шовіністів, що в найкращому разі наївно переслідували міраж суверенітету, а у найгіршому — ностальгували за воєнною маріонетковою державою. За іронією, Клаус не поділяв таких ліберальних упереджень, та й словацьким минулим особливо не переймався. Як і Мечіар, він був реалістом. Тепер як найбільш впливові політики у своїх регіонах вони провели кілька тижнів буцімто за обговоренням положень державного договору для федеративної Чехословаччини.

Навряд чи вони б змогли колись дійти згоди: для фактично суверенної Словацької республіки Мечіар вимагав права випуску та позичання валюти; мораторію на приватизацію; відновлення субсидій комуністичного зразка та купу інших заходів — усі вони були табу для Клауса, який завзято тримався свого плану щодо примусового переходу до необмеженого ринку. Насправді їхні зустрічі в червні та липні 1992 року взагалі не були переговорами: Клаус стверджував, що його дивують та засмучують вимоги Мечіара, хоча вони навряд чи були таємницею з огляду на численні виступи Мечіара щодо цього. Насправді саме Клаус підштовхував словацького лідера до розколу, а не навпаки.

Зрештою, незважаючи на те, що більшість словацьких депутатів у Словацькій національній раді та Федеральних зборах практично не мали б нічого проти схвалення державного договору, який би надавав кожній частині країни повну автономію та рівний статус у межах федеративної держави, їх просто поставили перед фактом. Коли переговори зайшли в глухий кут, Клаус, по суті, заявив своїм словацьким візаві, що, оскільки вони, схоже, не можуть дійти згоди, можна просто облишити ці марні зусилля та розійтися в різні боки. Словаки, які опинилися перед очевидною перспективою здійснення своїх бажань, закивали на знак згоди — здебільшого всупереч своїм намірам.

Відповідно 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосувала за новий прапор, нову Конституцію та нову назву — Словацька Республіка. За тиждень Клаус та Мечіар, який усе ще відчував легке запаморочення від власного «успіху», погодилися розділити країну. Зміни мали набути чинності 1 січня 1993 року. Того дня Чехословаччина зникла, її дві республіки стали окремими державами, а їхніми прем’єр-міністрами — відповідно Клаус та Мечіар. Вацлав Гавел, намагання якого втримати країну єдиною здавалися дедалі більш жалюгідними (а в останні місяці на них узагалі ніхто не зважав), перестав бути президентом Чехословаччини та перевтілився в президента зменшеної Чеської Республіки[521].

Чи пішло розлучення на користь партнерам, деякий час залишалося незрозумілим: ані Чеська Республіка, ані Словаччина в перше посткомуністичне десятиліття не процвітали. І «шокова терапія» Клауса, і націонал-комунізм Мечіара зазнали поразки, однак у різний спосіб. І хоча словаки пізніше пошкодували про своє захоплення Владіміром Мечіаром, а зірка Клауса в Празі згасла, проте ностальгії за Чехословаччиною ніколи особливо не спостерігалося. Чехословацьке «розлучення» було керованим процесом, у якому чеська правиця досягнула того, чого, як вона стверджувала, не прагнула, а словацькі популісти дістали навіть більше, ніж хотіли; мало хто аж так тішився тим, що з цього вийшло, але ніхто й довго не сумував. Як і після розпаду Радянського Союзу, державній владі та політичному апарату, які утворилися в Чехословаччині, нічого не загрожувало: вони просто подвоїлися.

Розпад Чехословаччини став наслідком випадку та обставин, а також людського