Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Розділ 21
Розплата
Якщо в Європі колись ще буде війна, приводом для неї стане якась чортова дурня на Балканах.
Отто фон Бісмарк
Здається, ніби ці непримиренні селяни тільки й чекали на те, щоб у їхню країну вторглися, аби хапати й убивати одне одного.
Мілован Джилас, «На війні» (1977 рік)
Нас цей конфлікт не стосується.
Джеймс Бейкер, держсекретар США (червень 1991 року)
У комунізмі найгірше те, що настає після.
Адам Міхнік
Істина завжди конкретна.
Ґеорґ Геґель
Мирне розділення Чехословаччини — це повна протилежність катастрофи, яка в ті самі роки спіткала Югославію. Упродовж 1991‒1999 років сотні тисяч боснійців, хорватів, сербів та албанців було вбито, зґвалтовано, закатовано їхніми ж співгромадянами; мільйони втратили житло і були змушені виїхати з країни. Іноземні коментатори, намагаючись якось пояснити різню та громадянську війну небачених після 1945 року масштабів — у країні, яку західні радикали давно вважали певним зразком соціалізму, — зазвичай надавали різні пояснення, які суперечили одне одному.
Згідно з одним із поглядів, який став популярним у західній пресі і який озвучували у своїх публічних виступах європейські й американські політики, Балкани були безнадійним випадком, казаном незрозумілих сварок і давньої ворожнечі. Югославія була «приречена». За тодішнім крилатим висловом, вона складалася із шести республік, п’яти народів, чотирьох мов, трьох релігій і двох алфавітів, і все це тримала вкупі одна партія. Те, що сталося після 1989 року, пояснювалося доволі просто: кришку підняли, казан вибухнув.
За цим підходом «прадавні» конфлікти, які маркіз де Салабері в 1791 році назвав «неоковирними крайнощами» Європи, вирували приблизно так само, як і сотні років тому. Убивча ворожнеча, підживлена спогадами про несправедливість та помсту, захопила всю країну. Як сказав державний секретар США Лоуренс Іґлберґер у вересні 1992 року, «допоки босняки, серби та хорвати не вирішать припинити вбивати одне одного, зовнішній світ нічого не зможе з цим удіяти».
За протилежною версією, деякі історики та закордонні спостерігачі стверджували, що в балканській трагедії, навпаки, були здебільшого винні зовнішні сили. Через вторгнення з-за кордону й імперські амбіції територію колишньої Югославії впродовж попередніх двох століть окуповували, розділяли й експлуатували собі на користь інші країни — Туреччина, Британія, Франція, Росія, Австрія, Італія та Німеччина. Якщо народи регіону й ворогували, то причини слід було шукати в імперських маніпуляціях, а не в міжетнічному протистоянні. Саме безвідповідальне втручання зовнішніх сил загострило місцеві труднощі, тож логіка була така: якби, приміром, міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер у 1991 році не наполягав на «передчасному» визнанні незалежності Словенії та Хорватії, боснійці, може б, і не намагалися вчинити за їхнім прикладом, не було б нападу на Белград і вдалося б уникнути десяти років кошмару.
Незалежно від того, хто що думає про ці два прочитання балканської історії, дивовижним чином впадає в очі те, що, попри їхню очевидну несумісність, вони мають одну важливу спільну рису. Обидва применшують або не зважають на роль самих югославів, відкидаючи їхню важливість як жертв чи то долі, чи то маніпуляцій та помилок інших. Безперечно, чимало історії, як і чимало поганих спогадів, поховано в горах колишньої Югославії. А сторонні особи справді суттєво доклалися до трагедії країни, хоча й здебільшого через безвідповідальну співучасть у місцевих злочинах. Але розпад Югославії, який нагадував дезінтеграцію інших колишніх комуністичних країн, був справою рук людей, а не долі. А найбільша відповідальність за югославську трагедію лежала не на Бонні чи іншій закордонній столиці, а на політиках у Белграді.
Коли в 1980 році у віці 87 років помер Йосип Броз Тіто, Югославія, яку він зібрав у 1945 році, по-справжньому існувала. Республіки, які належали до її складу, були окремими одиницями федеративної держави, керівництво якої складалося з представників усіх шести республік, а також двох автономних країв (Воєводина й Косово) у межах Сербії.
Різні регіони мали дуже різне минуле. Словенія та Хорватія на півночі були переважно католицькими і колись входили до складу Австро-Угорської імперії — як і, хоч і впродовж коротшого часу, Боснія. Південна частина країни (Сербія, Македонія, Чорногорія та Боснія) століттями перебувала під владою османської Туреччини, що пояснює значну кількість мусульман поруч із переважно православними сербами.
Але ці історичні відмінності — нехай справді реальні й поглиблені Другою світовою війною — у подальші десятиліття ослабли. Через економічні зміни мешканці сіл, які доти жили ізольовано, починали (подекуди нелегко) взаємодіяти в містах на кшталт Вуковара чи Мостара[522]; але ті самі зміни також пришвидшили розмивання давніх соціальних й етнічних меж.
Югославія, 1945-1991 рр.
Тож попри те, що комуністичний міф про братерську єдність вимагав заплющити очі й викинути з голови воєнні спогади та розділення (югославські підручники з історії за часів Тіто були передбачливо скупі на розповіді про криваві громадянські війни, які тривали у спільному минулому країни), таке офіційне замовчування мало реальні переваги. Післявоєнне покоління, яке вже підростало, заохочували вважати себе радше «югославами», а не «хорватами» чи «македонцями»; і багато його представників — особливо молодь, ті, хто мав кращу освіту, та дедалі численніше міське населення — до цього звикли[523]. Молодші інтелектуали в Любляні чи Загребі вже не так цікавилися героїчним чи страдницьким минулим своїх етнічних пращурів. Станом на 1981 рік у космополітичному Сараєві, боснійській столиці, 20% населення вважали себе «югославами».
Боснія завжди була серед найбільш етнічно строкатих регіонів Югославії і цим певною мірою вирізнялася. Але вся країна була переплетеним мереживом неоднорідних
