Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У листопаді 1988 року в Києві було засновано позапартійний рух, який так і називався — Народний Рух України за перебудову. Він став першою за десятиліття автономною українською політичною організацією. Рух дістав значну підтримку, зокрема у великих містах та від комуністів-реформаторів доби 1960-х; але його підкресленою відмінністю від рухів за незалежність у балтійських країнах було те, що він не міг автоматично розраховувати на масову підтримку й не означав жодного піднесення національних настроїв. На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року комуністи вибороли беззаперечну більшість, тоді як Рух здобув менше чверті мандатів.
Тож ініціативу перехопили не українські націоналісти, а самі комуністи. Саме комуністи в українській Верховній Раді 16 липня 1990 року проголосували за проголошення «суверенітету» України й оголосили право республіки на власні збройні сили та примат її власних законів. І саме під проводом Леоніда Кравчука — комуністичного апаратника й колишнього «секретаря з ідеологічних питань» української Партії — українці в березні 1991 року взяли участь у всеукраїнському референдумі та висловили свою подальшу підтримку федеративній системі, хоча й «оновленій» (за висловом Горбачова). Тільки на Західній Україні, коли виборців запитали, чому вони віддають перевагу — повній незалежності чи суверенітету всередині федерації, — українських комуністів розгромили ті, хто прагнув повного розриву з Москвою: за це проголосували 88% населення. Це не пройшло повз увагу Кравчука та його однопартійців, які пильно спостерігали за тим, як розвивається ситуація в країні.
У менших західних радянських республіках події розгортались аналогічно, а відмінності були продиктовані місцевими обставинами. Білорусь на півночі від України не мала подібної національної ідентичності чи традицій. Примарна незалежна «Білоруська Народна Республіка» 1918 року так і не здобула міжнародного визнання, а багато її власних громадян відчували більшу спорідненість з Росією, Польщею або Литвою. Після Другої світової війни та приєднання до Білорусі частин Східної Польщі, у Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці мешкали численні російська, польська та українська меншини. Самі білоруси як найбільша мовна спільнота в республіці не виявляли жодного бажання чи очікування суверенітету в будь-якому вигляді; а їхня країна, украй залежна від Росії, не могла й сподіватися на те, щоб забезпечити справжню незалежність.
Білорусь, бідний болотяний регіон, більше пристосований до тваринництва, аніж до масштабного землеробства, спустошила війна. Її найістотнішим внеском у післявоєнну радянську економіку були хімікати й льон, а також її стратегічне розташування на шляху основних газопроводів і ліній зв’язку між Москвою та Балтійським морем. Чимсь подібним до руху за незалежність було Адраджэнне («Відродження») — організація, яка виникла в 1989 році в Мінську і сильно нагадувала український Рух. У Білорусі, як і в Україні, на радянських виборах 1990 року комуністи одержали беззаперечну більшість; а коли Верховна Рада України в липні 1990 року проголосила країну «суверенною», її північний сусід через два тижні слухняно вчинив за її прикладом. І в Мінську, і в Києві місцева номенклатура діяла обережно, вичікуючи змін у Москві.
Радянська Молдова, затиснута між Україною та Румунією, була іншим і навіть цікавішим випадком[508]. Цю територію — більш відому за царських часів як «Бессарабія» — багаторазово перекроювали Росія та Румунія впродовж століття, зокрема внаслідок воєнних перипетій. Її чотири з половиною мільйони населення переважно були молдаванами, але зі значними російською та українською меншинами й доволі суттєвою кількістю болгар, євреїв, ромів і гагаузів (тюркомовних православних, які жили біля Чорного моря). У цій характерно імперській суміші народів більшість була румунськомовна; але за радянської влади, щоб чіткіше відокремити їх від сусідніх румунів, громадян Молдови змушували писати своєю мовою за допомогою кириличної абетки й називати себе не румунами, а «молдованами».
Отож у цій країні з національною ідентичністю все було непросто. З одного боку, значна частина населення, особливо в столиці Кишиневі, добре володіла російською та вважала себе радянськими громадянами; з іншого, зв’язок з Румунією (на рівні історії та мови) слугував містком до Європи й основою для посилення вимог розширеної автономії. Коли в 1989 році з’явився рух «Народний фронт», його головним прагненням було зробити румунську офіційної мовою республіки — того самого року місцева комуністична влада пішла на цю поступку. Окрім того, дехто поширював провокативні ідеї, здебільшого спекулятивні, про те, щоб Молдова «повернулася» до Румунії — Бухарест активно їх спростовував.
Після виборів 1990 року, на яких Народний фронт здобув більшість голосів, новий уряд спершу поміняв назву республіки з Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки на Радянську Соціалістичну Республіку Молдова (пізніше — просто «Республіку Молдова»), а тоді, у червні, проголосив власний суверенітет. Ці здебільшого символічні кроки зумовили зростання занепокоєння та чутки про «превентивний сепаратизм» серед російськомовного населення Молдови, а також крихітної гагаузької меншини. Після референдуму про автономію, який відбувся восени 1990 року, комуністична верхівка в Тирасполі — головному місті Східної Молдови по той бік річки Дністер, де росіяни й українці кількісно переважали, — проголосила Придністровську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, за прикладом аналогічно «автономної» Гагаузької Радянської Соціалістичної Республіки на південному сході.
Зважаючи на те, що гагаузів налічується щонайбільше 160 тисяч, а «Придністров’я» — це клиноподібний кусень землі площею лише 4 тисячі квадратних кілометрів, де проживає менш ніж 500 тисяч осіб, поява таких «автономних республік» може здатися безглуздям, доведенням до абсурду «уявних націй» та «вигаданих традицій». Але тимчасом коли гагаузька республіка так і не пішла далі проголошення свого існування (майбутня Молдовська держава мирно її реінтегрувала з правом виходу, якщо Молдова колись «повернеться» до складу Румунії), придністровська «незалежність» спиралася на присутність радянської (пізніше російської) 14-ї армії, яка допомогла своїм підзахисним відбити перші спроби Молдови повернути цю територію.
За тих дедалі більш непевних часів радянська (і пізніше російська) влада була зовсім не проти запропонувати патронаж мікродержаві, яка не мала іншого вибору, окрім як бути вимушено лояльною до Москви: вона повністю залежала від доброї волі Росії, а її очільники були місцевими комуністичними самодержцями, які захопили контроль над територією та невдовзі перетворили її на прихисток контрабандистів і корупціонерів. Із Придністров’я до Молдови надходило 90% електроенергії, тож нові керманичі навіть мали у своєму розпорядженні щось на кшталт правомірного економічного важеля впливу, на
