Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Кровопролиття в балтійському регіоні стало сигналом наближення фіналу Радянського Союзу. Упродовж тижня понад 150 тисяч осіб зібралося на мітинг у Москві на знак протесту проти стрілянини. Борис Єльцин, колишній перший секретар московського міського комітету, а з травня 1990 року — голова Верховної Ради РРФСР, приїхав до Таллінна, де в обхід радянської влади підписав договір про взаємне визнання «суверенітету» між Росією та республіками Балтії. У березні 1991 року референдуми в Латвії та Естонії підтвердили, що виборці абсолютною більшістю підтримують повну незалежність. Почавши впівсили приборкувати норовливі республіки, Горбачов знову повернувся до попередньої позиції та марно намагався випрацювати спосіб співіснування з ними.
Але тепер на радянського президента нападали з обох боків. Те, що він не хотів розчавити Балтійські держави, безальтернативно відчужило від нього його союзників серед військових (двоє генералів, які керували наступами у Вільнюсі та Ризі, пізніше були серед головних дійових осіб майбутнього перевороту в Москві[505]). Його колишні друзі та шанувальники більше йому не довіряли. У березні 1991 року Єльцин публічно розкритикував «брехню і хитрощі» Горбачова та закликав його піти у відставку, проігнорувавши офіційні вимоги сидіти тихо або наразитися на імпічмент. Тим часом інші республіки діяли за прикладом балтійців.
За умови, що рамковій структурі радянської влади нічого не загрожувало, комуністичні очільники від України до Казахстану обмежували «реформи» обережним імітуванням самого Горбачова. Але після поразки в балтійському регіоні їхні приймачі, налаштовані на канал «перебудова», передали, що сам Союз також може бути приречений; у будь-якому разі вони й самі бачили, що в певних владних колах радянський президент був позначений чорною міткою. Тож тимчасом як нова політика в балтійських республіках була наслідком щирого та спільного для багатьох відчуття національного відродження, кроки назустріч «суверенітету» в більшості інших республік зазвичай були спричинені поєднанням, у різних пропорціях, національних почуттів та бажання самозбереження серед номенклатури. Окрім того, дедалі більше ширився страх: відчуття, що якщо безпека та влада почали розсипатися з верхівки — або, у ще гіршому випадку, невдовзі могли бути силоміць одноосібно загарбані ворогами Горбачова, — розсудливо було зосередити головні важелі впливу в місцевих руках. Зрештою, радянські управлінці почали усвідомлювати, що якщо центр паде, їм на поталу залишиться надзвичайно багато цінних державних активів: партійна власність, права на корисні копалини, ферми, заводи, податкові надходження тощо.
Найважливішою із потенційних «суверенних» республік, які тепер заявляли свої самобутні претензії, була Україна[506]. Як і республіки Балтії, Україна мала свою, нехай мінливу, історію незалежності, якої вона востаннє набула і майже одразу ж втратила після Першої світової війни. Її також тісно асоціювали з історією Росії: в очах багатьох російських націоналістів Київська «Русь» — князівство ХІІІ століття з центром в українській столиці, що простягалося від Карпат до Волги — була такою ж невід’ємною частиною ідентичності імперії, як і сама Росія. Але більш нагальне і практичне значення мали її матеріальні ресурси.
Розташована безпосередньо на шляху Росії до Чорного (і Середземного) моря та Центральної Європи, Україна була основою радянської економіки. За територією вона становила лише 2,7% земельної площі СРСР, але за кількістю населення — 18%, і водночас виробляла майже 17% валового національного продукту країни, поступаючись тільки самій Росії. В останні роки Радянського Союзу на Україну припадало 60% запасів вугілля країни та більша частка її титану (незамінної для сучасної металургії речовини), а її напрочуд родючий ґрунт постачав понад 40% вартості радянського сільськогосподарського виробництва.
Непропорційна значущість України для Росії та радянської історії позначилася також і на радянському керівництві. І Микита Хрущов, і Леонід Брежнєв були росіянами, які походили зі Східної України, — Хрущов повернувся туди в 1930-х роках як перший секретар української Компартії. Костянтин Черненко був сином українських «куркулів», яких депортували до Сибіру, тоді як Юрій Андропов піднявся на верхівку внаслідок перебування на стратегічно важливій посаді очільника українського КДБ. Але цей тісний зв’язок між українською республікою та радянською верхівкою не означав ніякого особливого ставлення для її мешканців.
Радше навпаки. Упродовж більшої частини історії України як радянської республіки до неї ставилися як до внутрішньої колонії: її природні ресурси експлуатували, а за населенням пильно наглядали (а у 1930-х роках піддали низці каральних репресивних заходів, які практично переросли в геноцид). Українські товари, зокрема продукти харчування та чорні метали, вивозили в інші республіки за дуже субсидованими цінами; це тривало майже до кінця Союзу. Після Другої світової війни Українську Соціалістичну Радянську Республіку значно розширили за рахунок анексії польської Східної Галичини та Західної Волині: як ми пам’ятаємо, місцеве польське населення вислали на захід в обмін на етнічних українців, вигнаних з Польщі.
Ці обміни населення, як і винищення більшої частини місцевого єврейського населення за часів війни, призвели до того, що за радянськими стандартами регіон став цілком однорідним: Російська Республіка в 1990 році налічувала понад сто меншин, тридцять одна з яких жила в автономних регіонах, натомість в Україні проживало 84% українців. Решта населення здебільшого були росіяни (11%), а також нечисельні групи молдован, поляків, угорців та євреїв, яким вдалося вижити. Важливіше було те, що єдина велика меншина, росіяни, зосереджувалася на промисловому сході країни та в столиці Києві.
Центральна та Західна Україна, зокрема навколо Львова, другого міста, була здебільшого україномовною, а релігійно належала до східного православного обряду, або уніатів (греко-католиків). Завдяки відносній толерантності Габсбурґів українцям Галичини було дозволено зберегти свою рідну мову. Залежно від району українською як основною мовою в 1994 році спілкувалися від 78 до 91% місцевих жителів, тоді як на територіях, які колись були під владою царя, навіть ті, хто вважав себе українцями, частіше говорили російською.
Як пам’ятаємо, радянська Конституція приписувала мешканцям її окремих республік національні ідентичності й навіть визначала всіх громадян за етнічно-національними ознаками. Подібно до інших республік, в Україні — особливо в Західній, яку анексували нещодавно — конституційний припис утілився
