Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Крім цього, причина полягала в «російському» питанні. У 1945 році населення всіх трьох балтійських республік було порівняно однорідним: більшість мешканців належала до домінантної національної групи та говорила місцевою мовою. Але станом на початок 1980-х років через примусове переселення під час та після війни, а також постійний приплив російських солдатів, управлінців і робітників населення стало значно строкатішим, особливо в північних республіках. У Литві близько 80% жителів республіки все ще були литовцями; тоді як в Естонії, за деякими підрахунками, лише 64% населення були етнічними естонцями й говорили естонською; водночас у Латвії частка корінних латвійців, згідно з переписом 1980 року, становила 1,35 мільйона серед населення близько 2,5 мільйона — тільки 54%. Сільську місцевість усе ще населяли балти, але міста дедалі більше ставали російськими та російськомовними: ці зміни викликали значне обурення.
Отже, перші протестні заворушення в регіоні стосувалися питань мови й національності, а також пов’язаної з цим пам’яті про радянські депортації до Сибіру тисяч місцевих «підривних елементів». 23 серпня 1987 року у Вільнюсі, Ризі й Таллінні відбулися одночасні демонстрації з нагоди річниці Пакту Молотова — Ріббентропа, а через три місяці в Ризі відбувся публічний мітинг, який ушановував річницю Декларації Латвії про незалежність 1918 року. Натхненні своїм успіхом — або, точніше, безпрецедентно стриманою реакцією влади на такий публічний прояв прихованої незгоди, — у регіоні почали з’являтися незалежні групи та спілки.
Отож 25 березня 1988 року в Ризі зібралися сотні людей, щоб ушанувати пам’ять про латвійські депортації 1949 року, а в червні відбулася демонстрація на згадку про переселення 1940 року. Після цього відбулася незвично жвава зустріч доти мовчазної Спілки письменників Латвії, під час якої говорили про «Латвійський народний фронт». Кілька тижнів по тому під егідою на позір аполітичного Клубу захисту довкілля народився Латвійський рух за державну незалежність. Перебіг подій в Естонії був практично такий самий: після заходів ушанування в 1987 році та низки протестів через стан довкілля спершу народилося Естонське товариство історичної спадщини, яке опікувалося збереженням та відновленням місцевих історичних пам’яток; потім, у квітні 1988 року, — Естонський народний фронт; і згодом у серпні — на місяць пізніше, ніж у латвійських побратимів — Естонський рух за державну незалежність.
Найсуттєвішою характеристикою цих зародкових політичних рухів в Естонії та Латвії було саме їх існування — і їхні незвично революційні назви. Але саме в Литві, де російська присутність була набагато менш обтяжливою, радянській владі було кинуто відкритий виклик. 9 липня 1988 року демонстрація, яка відбулася у Вільнюсі на захист довкілля, демократії та розширення автономії для країни, зібрала 100 тисяч осіб на підтримку Sajūdis, новоствореного «Литовського руху за перебудову», який відкрито критикував Комуністичну партію Литви за її «догідливість» перед Москвою, а на його знаменах було вишито заклик: «Червона арміє, повертайся додому». До лютого 1989 року Sajūdis перетворився на загальнонаціональну політичну партію. Наступного місяця, на виборах до радянського З’їзду народних депутатів, вона отримала 36 із 42 литовських мандатів.
Вибори в усіх трьох республіках стали очевидною перемогою для незалежних кандидатів — і стимулювали дедалі більше усвідомлення того, що Балтійські держави рухаються схожим шляхом. Це дістало символічне підтвердження 23 серпня 1989 року, коли в п’ятдесяту річницю підписання Пакту Молотова — Ріббентропа 650-кілометровий живий ланцюг («Балтійський шлях») з’єднав Вільнюс, Ригу й Таллінн. В акції взяло участь близько 1,8 мільйона людей — чверть усього населення регіону. Коли естонський та латвійський рухи за незалежність почали наслідувати аналогічний рух у Литві й відкрито проголосили державну незалежність своєю метою, конфронтація з Москвою стала здаватися неминучою.
Утім прогрес відбувався повільно. Увесь 1989 рік балтійські рухи за незалежність випробовували межі дозволеного. Коли новий, орієнтований на здобуття незалежності склад Верховної Ради спочатку Литви, а потім Латвії спробував ухвалити закон, аналогічний до ухваленого в листопаді 1988 року в Естонії, що дозволяв приватизацію місцевих державних підприємств, Москва оголосила їхні постанови нечинними (раніше з естонською ініціативою сталося те саме). Водночас поза тим уряд утримувався від втручань. Коли 8 жовтня 1989 року (наступного дня після того, як Горбачов привселюдно висловив у Східному Берліні застереження, що «життя карає тих, хто зволікає») Латвійський народний фронт заявив про намір рухатися до повної незалежності, радянська влада надто переймалася розгортанням кризи в Німеччині, щоб якось зреагувати.
Але 18 грудня Комуністична партія Литви розділилася: абсолютна більшість висловилася за негайне проголошення незалежності. Тепер Горбачов уже не міг мовчати. 11 січня 1990 року він приїхав до Вільнюса, щоб висловитися проти пропозиції виходу із СРСР та закликати до «поміркованості». Проте — вже не вперше — його власний приклад спрацював проти нього. Верховна Рада Литви, якій додала сміливості електоральна перемога Sajūdis, успіх самого президента СРСР, який змусив ЦК СРСР відмовитися від гарантованої Конституцією «керівної ролі» партії[504], та переговори «4+2», які власне тоді й відбувалися, 11 березня проголосувала з рахунком 124:0 за відновлення незалежності Литви. «Конституцію держави Литва» 1938 року було урочисто відновлено, а дію Конституції СРСР у Республіці Литва — анульовано.
Те, що у відповідь на Вільнюську декларацію радянська верхівка не спромоглася ні на що більш грізне за економічний бойкот, багато що говорить про непевність становища в 1990 році, коли навіть уряд Російської Республіки встановлював свій «суверенітет» і перевагу російських законів над «всесоюзними» декретами. Горбачов був неспроможний зупинити вихід Литви, проте все ще був здатний запобігти військовому втручанню, якого вимагав багато хто з його колег-радикалів. Сам бойкот припинили в червні — у відповідь на згоду Литви «призупинити» повне виконання декларації про незалежність.
Після шести турбулентних місяців, упродовж яких майже всі великі радянські республіки проголосили свій «суверенітет», якщо не повну незалежність, Горбачов уже не міг утримувати позиції. Його спроби приборкати балтійські ініціативи суттєво послабили його імідж «реформатора», а те, що він не зміг придушити проголошення автономії, суверенітету та незалежності, збурювало проти нього його колег і, що створювало для нього ще більшу небезпеку, армію та силові структури. 20 грудня 1990 року його міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе подав у відставку й публічно попередив про зростання загрози перевороту.
10 січня 1991
