Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

НДР не дуже любили. Але не можна сказати, що за нею ніхто не сумував. Окрім західнонімецьких інтелектуалів на кшталт Ґюнтера Ґрасса та Юрґена Габермаса, які переживали за душу об’єднаної «великої» Німеччини[502], багато східних німців, у яких ніколи не було іншої батьківщини, мали суперечливі відчуття від того, що «їхню» Німеччину виривають у них з-під ніг. У НДР виросло два покоління. Вони, можливо, й не вірили її найбільш абсурдним самоописам, але не могли й зовсім не прислуховуватися до офіційної пропаганди. Не варто дивуватися, що після 1989 року школярі Східної Німеччини ще довго продовжували вірити в те, що східнонімецькі війська пліч-о-пліч билися разом із Червоною армією, щоб звільнити свою країну від Гітлера.

Ця прищеплена омана була базовою частиною ідентичності НДР і ніяк не полегшувала переміщення її дезорієнтованих колишніх громадян «назад» до Німеччини, особливо коли «їхню» Німеччину систематично стирали з офіційної історії. Назви міст, вулиць, будинків та районів змінювали, часто на ті, що функціонували до 1933 року. Відновлювалися традиції та пам’ятки. Утім це було не повернення історії, а радше її затирання — так, ніби НДР ніколи не існувало. Коли Еріха Мільке судили та визнали винним у вбивствах, він, як засвідчували протоколи нацистських допитів, отримав свій вирок не за злочини, які відбувалися під його керівництвом як очільника Штазі, а швидше за політичне вбивство, скоєне в 1930-х роках[503].

Іншими словами, неоднозначну історію НДР ігнорували, натомість її колишніх дійових осіб спонукали про неї забути: це іронічно віддзеркалювало власний етап забування в Західній Німеччині 1950-х років. І як на світанку існування Федеративної Республіки, так і після 1989 року рішенням було процвітання. Німеччина могла відкупитися від історії. Безперечно, НДР чудово надавалася для такої терапії. Не тільки її інститути дихали на ладан — зношені були більшість об’єктів її матеріальної інфраструктури. 40% споруд були побудовані до 1914 року (у Західній Німеччині в 1989 році таких об’єктів налічувалось менше 20%); у чверті будинків не було ванної, у третині туалет розташовувався тільки на вулиці, а понад 60% не мали центрального опалення в будь-якому вигляді.

Як і у відносинах з Москвою, Бонн відповів, заваливши проблему дуже великими сумами грошей. Через три роки після об’єднання загальний обсяг коштів, які Західна Німеччина інвестувала в Східну, в еквіваленті становив 1200 мільярдів євро; до кінця 2003 року вартість поглинення колишньої НДР сягнула 1,2 трильйона євро. Східні німці існували на субсидії Федеративної Республіки: їхні робочі місця, пенсії, освіту й житло підтримувало гігантське збільшення державних видатків. У короткій перспективі це спрацювало, утвердивши віру східних німців не так у вільний ринок, як у бездонні ресурси західнонімецької скарбниці. Але, коли перші емоції від об’єднання вщухли, багатьох «оссі», як називали мешканців Східної Німеччини, насправді відштовхнуло покровительське самовдоволення їхніх західних братів; пізніше колишні комуністи доволі успішно зіграли на цих відчуттях під час виборів.

Тим часом, щоб не засмучувати західнонімецьких виборців, з яких аж ніяк не всі щиро раділи об’єднанню, Коль вирішив не підвищувати податків. Натомість, щоб виконати взяті на себе широкі зобов’язання, Федеративна Республіка, яка до того часу мала значні надлишки на рахунках, мусила увійти в дефіцит бюджету. Відповідно Бундесбанк, ужахнувшись від наслідків такої політики для інфляції, починаючи з 1991 року, почав постійно збільшувати відсоткові ставки — саме тоді, коли дойчмарка назавжди стала заручницею запланованої європейської валюти. Ефект доміно від цього підвищення — збільшення безробіття й уповільнення економічного зростання — відчувався не лише в Німеччині, а й у всій Європейській валютній системі. По суті, Гельмут Коль експортував вартість об’єднання своєї країни, а європейські партнери Німеччини були змушені частково взяти її на себе.

* * *

Безперечно, поступки Михайла Горбачова сприяли погіршенню його репутації всередині країни — він навіть попередив Джеймса Бейкера, що об’єднана Німеччина в НАТО може стати «кінцем перебудови». Втрату інших східноєвропейських держав-сателітів можна було пояснити невезінням; але дозволити втратити ще й Німеччину здавалося недбальством. Радянський міністр оборони, маршал Сергій Ахромеєв був переконаний, що міг би виторгувати в Заходу кращі умови, якби Горбачов вчасно звернув увагу на цю проблему; і так думав не лише він. Але це, звичайно, була проблема Горбачова: під кінець 1980-х років він був настільки поглинений внутрішніми викликами, що у відповідь на стрімкий початок турбулентності на «Близькому Заході» СРСР вирішив, як ми знаємо, залишити його з нею сам на сам.

Однак, коли йшлося про пошук відповіді на аналогічні виклики в межах власних кордонів СРСР, благонаміреним нехтуванням було не обійтися. Російська імперія впродовж століть зростала за рахунок загарбувань і розширень, а велика частина її території, яка колись належала іншим країнам, тепер була тісно пов’язана з метрополією. Про те, щоб «відпустити» її, подібно до того, як були «відпущені» Польща чи Угорщина, здавалося, не могло бути й мови. Але найновіші радянські завоювання прижилися тільки наполовину, а також були чутливі, як ми вже згадували вище, до зовнішнього впливу й прикладу: у Центральній Азії, на Кавказі, але насамперед — із найзахіднішого краю імперії вздовж Балтійського моря.

Балтійські республіки Радянського Союзу — Естонія, Латвія та Литва — вирізнялися через три значущі чинники. По-перше, вони були більш відкриті перед Заходом, ніж будь-який інший регіон усередині Радянського Союзу. Естонці, зокрема, не втрачали контакту з країнами Скандинавії: вони з 1970-х років дивилися фінське телебачення й завжди усвідомлювали різницю між власним становищем і заможністю своїх сусідів. Литовці, які історично й географічно були насамперед близькі до сусідньої Польщі, навряд чи могли не помітити, що навіть за комунізму поляки були очевидно вільніші й багатші за них.

По-друге, незважаючи на те, що порівняння із закордонними сусідами було не на їхню користь, держави Балтії за радянськими мірками все ж таки були заможні. У Радянському Союзі вони були головними виробниками великої кількості промислових товарів — залізничних вагонів, радіоприймачів, паперової продукції, — а також основними постачальниками риби, молочних продуктів і бавовни. Завдяки товарам, які вони виробляли, а також тим, які проходили через їхні порти, естонці, латвійці та литовці були принаймні побіжно знайомі зі способом і рівнем життя, про який інші країни Радянського Союзу могли лише мріяти.

Але третьою, найважливішою, відмінною рисою республік Балтії було те, що тільки вони у своїй нещодавній історії знали, що таке справжня незалежність. Після повалення царської імперії в 1919 році вони спочатку вибороли собі свободу, але потім їх силоміць