Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Першою реакцією Парижа було спробувати заблокувати будь-які кроки до об’єднання Німеччини: Міттеран пішов навіть на те, щоб у грудні 1989 року здійснити візит до НДР на знак підтримки її суверенітету. Він відхилив запрошення Гельмута Коля відвідати церемонію з нагоди відкриття Бранденбурзьких воріт і спробував переконати радянських лідерів у тому, що Франція і Росія як традиційні союзники мають спільний інтерес у блокуванні амбіцій Німеччини. Французи навіть очікували, що об’єднанню Німеччини перешкодить Горбачов. Своїм радникам 28 листопада 1989 року Міттеран пояснював: «Я нічого не маю робити, щоб це зупинити; за мене це зроблять совєти. Вони ніколи не допустять, щоб така велика Німеччина існувала просто біля них».

Але щойно стало зрозуміло, що це не так — а також після того, як Коль на виборах у Східній Німеччині здобув переконливу перемогу — французький президент змінив тактику. Нехай уже німці об’єднаються, але не задарма. Не могло бути й мови, щоб зміцнена Німеччина йшла своїм незалежним шляхом, не кажучи вже про повернення до її давніх інтересів у центрі Європи. Коль мусив узяти на себе зобов’язання втілювати європейський проєкт у рамках франко-німецького кондомініуму, а Німеччина мала бути зв’язана «дедалі тіснішим» союзом — умови якого, зокрема європейська валюта, необхідно було закріпити в новому договорі (який наступного року був погоджений у нідерландському місті Маастрихт)[499].

Німці доволі охоче погодилися на всі умови Франції (хоча незграбність французьких дипломатичних маневрів на певний час охолодила відносини): то було відлуння минулих часів, коли Бонн після 1955 року погодився обмежити «Європу» шістьма першими країнами, щоб угамувати занепокоєння Франції щодо відновлення повного суверенітету Німеччини. У подальші місяці Коль навіть пішов на низку дрібних поступок, покликаних винагородити Францію за терплячість[500]. Об’єднання цілком вартувало того, щоб якось заспокоїти схвильованих сусідів Німеччини у Європі. У будь-якому разі Коль, який народився у Людвіґсгафені та, як і його земляк з Райнланду Аденавер, був за своєю природою схильний дивитися на захід, небезпідставно непокоївся через ідею дедалі тіснішого зв’язку Німеччини з Європейською спільнотою.

Та найважливіше те, що, як можна було побачити з будь-якої тогочасної світлини німецького канцлера, Колю дув попутний вітер — Сполучені Штати повністю підтримували об’єднання Німеччини. Як і всі решта, адміністрація президента Джорджа Буша спочатку поділяла думку союзників про те, що об’єднання Німеччини може відбутися тільки після низки непередбачуваних змін в СРСР та Східній Європі, і то лише за згоди Радянського Союзу. Але Вашингтон швидше відчув панівні настрої, особливо після опитування в лютому 1990 року, яке показало, що 58% західних німців підтримують об’єднану й нейтральну Німеччину. Саме такого розвитку подій найбільше боялися США (і багато західноєвропейських політиків): розширена, нейтральна й нічим не зв’язана Німеччина посередині Європи, яка загрожувала б стабільності та рівновазі її сусідів з обох боків.

Тож, щоб упевнитись у тому, що німці ніколи не муситимуть обирати між єдністю та західним альянсом, США задекларували цілковиту підтримку цілям Коля. Під тиском Вашингтона французи й британці відповідно погодилися сісти за стіл переговорів з Радянським Союзом та представниками двох Німеччин і ретельно розробити засади створення нової Німеччини. Ці переговори, які дістали назву «4+2» і які з лютого по вересень 1990 року вели міністри закордонних справ, завершилися Договором про остаточне врегулювання питання Німеччини, підписаним у Москві 12 вересня.

Цей договір, який офіційно визнавав кордонами майбутньої Німеччини кордони двох німецьких держав, що існували на той час, поклав кінець дії чотирьох зон у Берліні. Вони зникли 2 жовтня 1990 року. Радянський Союз погодився дозволити об’єднаній Німеччині залишитися в НАТО; крім того, було домовлено про виведення Червоної армії та виходу з Берліна всіх іноземних військ (на реалізацію цих домовленостей знадобилося чотири роки, після чого на німецькій землі залишився тільки невеликий натівський контингент).

Чому Михайло Горбачов так радо погодився на об’єднання Німеччини? Першочергова стратегічна мета Радянського Союзу впродовж десятиліть полягала в збереженні територіального статус-кво в Центральній Європі: Москва — так само як Лондон, Париж чи Вашингтон — призвичаїлася до розділеної Німеччини й давно відкинула післявоєнну мету Сталіна виманити Бонн із західного альянсу. І, на відміну від французів та британців, радянські очільники все ще, принаймні теоретично, могли заблокувати процес возз’єднання.

Горбачов, як і всі в 1990 році, діяв наосліп. Ніхто, на Сході чи на Заході, не знав, що робити, якщо НДР розпадеться, а також не мав посібника з об’єднання Німеччини. Але, на відміну від своїх західних візаві, радянський лідер не мав вибору. Він не міг сподіватися на те, що реально зможе перешкодити об’єднанню. Єдиним способом зробити це було взяти назад ті добросердні заяви, які він робив в останні роки, а це серйозно підірвало б його авторитет. Спочатку він справді виступав проти членства об’єднаної Німеччини в НАТО; але, навіть загалом відступивши від цього пункту[501], він продовжував вимагати, щоб військам НАТО не дозволяли наближатися до польського кордону менше ніж на триста кілометрів: у лютому 1990 року державний секретар США Джеймс Бейкер пообіцяв це своєму радянському візаві. Однак, коли цю обіцянку порушили, Горбачов нічого не зміг вдіяти.

Що він міг зробити, то це набити ціну (цілком буквально) за свої поступки. Як і передбачав канцлер Західної Німеччини, СРСР був відкритий до фінансових аргументів. Спочатку Горбачов в обмін на переговори щодо об’єднання спробував вимагати викуп у 20 мільярдів доларів, але зрештою погодився на суму близько 8 мільярдів, а також на ще 2 мільярди безвідсоткових кредитів. Загалом з 1990 по 1994 рік Бонн виплатив Радянському Союзу (а пізніше — Росії) еквівалент у 71 мільярд доларів (а ще 36 мільярдів отримали колишні комуністичні держави Східної Європи). Гельмут Коль також погодився на пом’якшення страхів СРСР (та Польщі) щодо німецького іредентизму, пообіцявши, як ми пам’ятаємо, визнати східні кордони своєї країни як непорушні: наступного року це зобов’язання закріпили в договорі з Польщею.

Забезпечивши собі найкращі можливі умови, Москва погодилась відмовитися від НДР. Підігравши Вашингтону, Радянський Союз вижав з тих поганих карт, які отримав, максимально можливе і відпустив свого меншого обуреного посіпаку Східну Німеччину з належними протестами, але насправді мало про це шкодуючи. Вибудовувати стратегічні відносини з дружньою та вдячною новою Німеччиною мало більший сенс, ніж робити з неї ворога, а з погляду