Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Михайло Горбачов, 1990 рік

Нашій країні не пощастило. На нас вирішили поставити цей марксистський експеримент. Зрештою ми довели, що цій ідеї тут не місце — вона просто відкинула нас зі шляху, який обрали цивілізовані країни світу.

Борис Єльцин, 1991 рік

Існування чеської нації ніколи не було певним, і саме в цій непевності полягає її найдивовижніша риса.

Мілан Кундера

Звільнившись від комунізму, Східна Європа зазнала другої, ще дивовижнішої трансформації. Упродовж 1990-х років чотири старі держави зникли з мапи континенту, натомість чотирнадцять з’явилося — чи то ожило. Шість республік із західного краю Радянського Союзу — Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна й Молдова — стали незалежними державами разом із самою Росією. Чехословаччина розділилася на дві окремі держави — Словаччину й Чеську Республіку. А Югославія розпалася на свої складники: Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію та Чорногорію[494] і Македонію.

Цю появу одних держав та дезінтеграцію інших за масштабом можна було порівняти з наслідками Версальського договору, підписаного після Першої світової війни, — і в певному розумінні теперішні зміни були більш кардинальні. Створення національних держав за Версальським договором було кульмінацією довгого й розтягнутого процесу, початок якого сягав середини ХVIII століття або й раніше; і це ні для кого не стало несподіванкою. Але ніхто не передбачав того, що щось подібне може статися наприкінці ХХ століття. Три держави, які мали зникнути в 1990-ті — Чехословаччина, Югославія та СРСР, — самі утворилися після 1918 року.

Невипадково це були останні багатоетнічні федеративні держави регіону. Територіальну дезінтеграцію 1990-х супроводжувало відмирання останньої з чотирьох континентальних імперій Європи — Російської. По суті, це була відкладена післямова до постімперського державотворення, яке наставало слідом за падінням інших трьох — османської Туреччини, габсбурзької Австрії та кайзерівської Німеччини. Але логіка розпаду імперії сама по собі не спричинила б перетасування країн Східної Європи. Подібно до того, як це часто траплялося в минулому, долю регіону визначили події в Німеччині.

Заслуга об’єднання Німеччини — унікального випадку з’єднання в десятиліття подрібнення — насамперед належить Гельмуту Колю. Спочатку канцлер Західної Німеччини, як і всі інші, вагався: 28 листопада 1989 року він представив Бундестагу п’ятирічну програму обережних кроків назустріч німецькій єдності. Але, послухавши громадськість Східної Німеччини (та переконавшись у тому, що Вашингтон його підтримає), Коль збагнув, що об’єднання Німеччини не просто можливе, а й, очевидно, нагальне. Було ясно, що єдиний спосіб зупинити відтік на Захід (у певний момент він становив дві тисячі осіб на день) — це посунути Західну Німеччину на Схід. Щоб східні німці не виїжджали зі своєї країни, лідер Західної Німеччини взявся за її ліквідацію.

Як і в ХІХ столітті, об’єднання Німеччини насамперед мало відбутися через валютний союз; але політичний союз був неминучим наслідком. Розмови про «конфедерацію», які спочатку заохочували східні німці та на які охоче відгукувався уряд Ганса Модрова в НДР, швидко забули, а на виборах у Східній Німеччині, похапцем скликаних у березні 1990 року, головною тезою програм кандидатів від християнських демократів стало об’єднання. Їхній «Альянс за Німеччину» здобув 48% голосів: соціал-демократи, яким вилізла боком їхня загальновідома неоднозначна позиція в цьому питанні, отримали тільки 22%[495]. Колишні комуністи (тепер — Партія демократичного соціалізму) вибороли гідний результат на рівні 16% голосів; але Альянс’90, коаліція колишніх дисидентів включно з Neues Forum («Новим форумом») Бербель Болей, отримав лише 2,8% голосів[496].

Перше, що зробила у Народній палаті НДР нова більшість, представлена коаліцією між ХДС, СДП та лібералами на чолі з Лотаром де Мезьєром, — це взяла на себе зобов’язання об’єднати Німеччину[497]. 18 травня 1990 року дві Німеччини підписали «валютний, економічний та соціальний союз», а 1 липня набув чинності його ключовий пункт — поширення дойчмарки на Східну Німеччину. Тепер східні німці могли обміняти свої нікому не потрібні марки — вартість однієї становила 40 000 дойчмарок — за неймовірно вигідним курсом 1 до 1. Отож зарплати в НДР виплачували в дойчмарках за тим самим принципом: це було напрочуд дієвим стимулом для мешканців Східної Німеччини залишитися, але в далекосяжній перспективі погано позначилося на ринку праці Східної Німеччини та бюджеті Західної.

23 серпня, за попереднього погодження з Бонном, Народна палата проголосувала за те, щоб приєднатися до Федеративної Республіки. За тиждень було підписано Договір про об’єднання, згідно з яким НДР ставала частиною ФРН — за схваленням виборців, яке вони висловили на березневих виборах, та на підставі статті 23 Основного закону 1949 року. 3 жовтня Договір набув чинності: НДР «приєдналася» до ФРН та припинила своє існування.

Розділення Німеччини було справою переможців Другої світової війни, тож її об’єднання не могло б відбутися без їхньої спонуки або схвалення. Східна Німеччина була державою-сателітом Радянського Союзу, у 1989 році там досі дислокувалося 360 тисяч радянських військовослужбовців. Хай якою незалежною була Західна Німеччина, у цьому питанні вона не могла чинити на власний розсуд. Щодо Берліна, то до досягнення остаточного мирного врегулювання його доля офіційно залежала від держав, які колись його окупували, — Франції, Британії, США та Радянського Союзу.

Ані британці, ані французи особливо не поспішали з об’єднанням Німеччини. Наскільки західні європейці взагалі думали про об’єднану Німеччину, вони — цілком обґрунтовано — припускали, що це відбудеться наприкінці довгого процесу змін у Східній Європі, а не одразу на його початку. Як у грудні 1989 року зауважив Дуґлас Герд (міністр закордонних справ Великої Британії), розмірковуючи про неминуче завершення «холодної війни», це була «система… за якої ми цілком щасливо прожили сорок років».

Його прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер жодним чином не приховувала своїх страхів. У своїх мемуарах вона згадує похапцем домовлену зустріч із президентом Франції Міттераном: «Зі своєї сумочки я дістала мапу, на якій було зображено різні конфігурації Німеччини в минулому, не надто обнадійливі щодо майбутнього… [Міттеран] сказав, що в минулому, у часи великої небезпеки, Франція завжди встановлювала особливі відносини з Британією, і в нього склалося враження, що такі часи знову настали… Мені здавалося, що, можливо, ми тоді ще не знайшли спосіб, але принаймні мали бажання випробувати потужність Німеччини. Це був початок».

Місіс Тетчер (і не лише вона) також була занепокоєна тим, що об’єднання Німеччини може вибити ґрунт з-під ніг Михайла Горбачова, можливо, навіть призвести до його повалення (подібно до того, як Хрущов осоромився через ганебну поразку на Кубі). Але британці, незважаючи на всі свої занепокоєння, не мали ніяких пропозицій, які можна було протиставити