Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Важливість цих нюансів проявилася лише згодом. Тут може бути доречно навести спостереження щодо місця Сполучених Штатів у цій історії. Східні європейці, особливо мешканці Східного Берліна, чудово усвідомлювали роль США у стримуванні Радянського Союзу. Вони також розумілися на нюансах, що відрізняли західноєвропейських політиків, які здебільшого були не проти жити поруч із комунізмом, якщо лише він їх не зачіпав, від американських політиків на кшталт Рональда Рейґана, який відкрито називав його «імперією зла». Солідарність фінансувалася здебільшого за рахунок Сполучених Штатів, і саме США надавали найбільш послідовну офіційну підтримку протестувальникам у Берліні й не тільки — щойно було зрозуміло, що вони напевно переможуть.

Але з цього не варто робити висновок, як це часом буває, що полонені народи Східної Європи знемагали від бажання стати… американцями; а тим паче, що саме американське заохочення чи підтримка пришвидшили або полегшили їхнє звільнення[493]. США відігравали напрочуд незначну роль у драмі 1989 року, принаймні до того, як вона сталася. А сама американська соціальна модель — «вільний ринок» — лише зрідка подавалася як приклад для захоплення чи наслідування як серед населення, так і серед громадських лідерів. Для більшості людей, що жили за комунізму, звільнення в жодному разі не передбачало палкого бажання опинитися серед дикої економічної конкуренції, а тим більше відмову від безкоштовних соціальних послуг, гарантованих робочих місць, дешевого житла чи будь-яких інших пільг, які супроводжували комуністичну модель. Саме це, зрештою, і було однією з принад «Європи», як її уявляли на Сході, — те, що вона відкривала перспективу заможності і безпеки, свободи і захисту. Можна було мати соціалістичний пиріг і з’їсти його на свободі.

Такі євромрії містили в собі запоруку розчарувань. Але на той час мало хто це бачив. На ринку альтернативних моделей американський спосіб життя все ще був до вподоби меншості, а Америка, попри її вплив у світі, — дуже далеко. Утім інша супердержава була просто за порогом. Усі держави-сателіти Східної Європи були колоніями комуністичної імперії з центром у Москві. Відповідно, місцеві суспільні та політичні сили — чи то підпільні католицькі організації в Словаччині, чи рокгурти в Польщі, чи вільнодумні інтелектуали в будь-якій з цих країн — відіграли хіба що незначну роль у перетвореннях 1989 року. Урешті-решт усе завжди впиралося в Москву.

Засліплені п’янким сяйвом свободи, багато східних європейців применшували значення Москви, щоб більше підкреслити їхні власні досягнення. У січні 1992 року Йожеф Анталл з Демократичного форуму, на той час прем’єр-міністр Угорщини, поскаржився перед угорською аудиторією на брак визнання з боку Заходу героїчної ролі Центральної Європи в поваленні комунізму: «Ця любов без взаємності має припинитися. Ми не кинули варту, ми билися без жодного пострілу й перемогли задля них у третій світовій війні». Гнівна промова Анталла, звичайно, лестила його слухачам, однак не враховувала основоположної істини: якщо в 1989 році суспільство й інтелектуали та лідери профспілок Східної Європи «перемогли в третій світовій війні», то лише тому, що Михайло Горбачов їм це дозволив.

6 липня 1989 року Горбачов виступив перед Радою Європи в Страсбурзі та повідомив слухачам, що Радянський Союз не стоятиме на заваді реформ у Східній Європі: це була «повністю власна справа цих народів». На конференції лідерів Східного блоку в Бухаресті 7 липня 1989 року радянський лідер підтвердив право кожної соціалістичної держави рухатися своїм власним шляхом без зовнішніх втручань. Через п’ять місяців в окремій каюті на лайнері «Максим Горький» біля берегів Мальти він запевнив президента Буша, що не застосовуватиме сили, щоб утримати комуністичні режими Східної Європи при владі. Його позиція була абсолютно недвозначною. Горбачов, як зауважив Міхнік у 1988 році, був «заручником своїх зовнішньополітичних успіхів». Щойно імперська метрополія публічно заявила, що не хоче і не може утримувати свою колоніальну периферію — та отримала за це світове визнання, — її колонії зникли, а водночас — і місцеві колаборанти імперії. Залишилося тільки визначити, у який спосіб та в якому напрямку.

Самі колаборанти, певна річ, розуміли, що відбувається: у період між липнем 1988-го та липнем 1989 року Карой Ґрос та Міклош Немет, провідні реформатори угорської партії, здійснили чотири різних візити до Москви, щоб зустрітися з Михайлом Горбачовим. Їхній однопартієць Реже Ньєрш також говорив із ним у Бухаресті 7 липня 1989 року, наступного дня після смерті Кадара, коли було вже очевидно, що вони програли. Горбачов нічого не зробив, щоб безпосередньо пришвидшити чи підтримати революції 1989 року — він просто спостерігав. У 1849 році втручання Росії вирішило долю революції в Угорщині та інших країнах; у 1989-му її невтручання допомогло забезпечити їхній успіх.

Горбачов не просто відпустив колонії. Давши зрозуміти, що він не втручатиметься, він рішуче перекреслив єдине справжнє джерело політичної легітимності, доступне правителям держав-сателітів — обіцянку (або погрозу) військового втручання з Москви. Без такої погрози місцеві режими були політично оголені. З погляду економіки вони могли б ще кілька років посмикатися, але й тут радянський відступ призвів би до невблаганних наслідків: щойно Москва почала б вимагати за свій експорт до країн Ради економічної взаємодопомоги світову ринкову ціну (як вона зробила в 1990 році), ці держави, глибоко залежні від імперських дотацій, так чи інакше занепали б.

Як засвідчує останній приклад, Горбачов дозволив комунізму в Східній Європі занепасти, щоб урятувати його в самій Росії — так само як Сталін створив режими-сателіти не заради них самих, а заради безпеки свого західного кордону. Тактично Горбачов сильно помилився: упродовж двох років уроки Східної Європи обернулися проти визволителя регіону на його власній території. Але стратегічно його досягнення були надзвичайними та безпрецедентними. Жодна інша територіальна імперія в писемній історії не кидала свої домініони так швидко, так добровільно і майже безкровно. Те, що сталося в 1989 році, не є прямою заслугою Горбачова — він цього не планував і лише туманно усвідомлював його довготермінове значення. Але він був чинником, який це дозволив і пришвидшив. То була його революція.

Частина четверта

Після падіння: 1989‒2005

Розділ 20

Розщеплення континенту

Я нічого не маю робити, щоб це зупинити; за мене це зроблять совєти. Вони ніколи не допустять, щоб така велика Німеччина існувала просто навпроти.

Франсуа Міттеран, 28 листопада 1989 року

Коли ми почали, то не