Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Це і є мірилом досягнень Марґарет Тетчер. Їй вдалося не лише зруйнувати післявоєнний консенсус, а й створити новий. До того як вона прийшла до влади, аксіомою британської публічної політики було те, що держава — це природне джерело легітимності й ініціативи. На момент, коли вона сходила з політичної сцени, такий погляд поділяла меншість навіть у глибоко пов’язаній з державою Лейбористській партії. Уперше за два покоління роль держави стала темою для дискусій, і дедалі менше голосів лунало на її підтримку, принаймні в політичному мейнстримі. Безперечно, були й ті, хто продовжував вважати, що тетчеристська революція породила хаос і що повернення до прямого державного управління послугами (якщо не перехід виробничих потужностей у державну власність) усе ще бажане. Але після місіс Тетчер такі погляди мусили мати місце, проте за винятком головних соціальних благ на кшталт освіти та медицини їм більше не було гарантовано співчутливої аудиторії.

Часом припускають, що роль Тетчер у цих змінах перебільшено, що обставини змусили би Британію рухатися в напрямку «тетчеризму» за будь-якого сценарію і що післявоєнний суспільний договір уже втратив силу. Можливо. Але навіть з позиції сьогодення важко собі уявити, хто, якщо не місіс Тетчер, міг би викопати йому могилу. Необхідно визнати той масштаб перетворень, які вона здійснила — на краще чи на гірше. Будь-хто, хто заснув би в Англії 1978 року і прокинувся через двадцять років, справді не впізнав би країну: вона була геть не схожа на стару версію себе — і виразно відмінна від решти Європи.

* * *

Франція впродовж цих років також кардинально змінилася, у дечому зі схожими наслідками. Але тимчасом як у Британії основні засади повоєнного консенсусу зруйнувала революція правих сил, у Франції політичному застою поклали край відновлення і трансформації некомуністичної лівиці. Багато років французька політика перебувала в полоні паралелей і протистояла принадам Комуністичної партії зліва та ґоллістам справа. Разом зі своїми молодшими партнерами як лівого, так і правого політичного флангу комуністи й ґоллісти віддано втілювали і поглиблювали особливу французьку традицію політичної прихильності, яка визначалася місцем походження, професією та релігією.

Ці жорсткі рамки французької політичної соціології, непорушні з середини ХІХ століття, захиталися, як ми пам’ятаємо, ще від суспільних та культурних тектонічних зсувів 1960-х. Лівиця більше не могла розраховувати на голоси пролетарського блоку. Правиця вже не гуртувалася навколо особистості та аури де Ґолля, який помер у 1970 році; а основний вимір французького політичного консерватизму — те, що консервативні виборці часто були ревними католиками, — опинився під питанням через занепад релігійної практики серед громадськості: церкви французьких сіл та маленьких містечок утрачали парафіян й особливо дітей парафіян, яких зманювали столичні центри.

Але водночас відбувалася глибша зміна. Упродовж 1970-х і на початку 1980-х традиційне французьке суспільство та старий спосіб життя — які з любов’ю по-різному називали і згадували як la France profonde (глибинна Франція), la douce France (солодка Франція), la bonne vieille France (стара добра Франція), la France éternelle (вічна Франція) — зникали майже на очах (як здавалося самим французам). Аграрна модернізація 1950‒1960-х років, міграція синів і дочок селян до міст невпинно виснажували та знелюднювали сільську місцевість Франції. Відроджена національна економіка спричиняла зміни на ринку праці, у міграційних тенденціях та способах проведення дозвілля нового класу міських мешканців. Дороги й залізничні шляхи, які десятиліттями заростали чагарниками та припадали пилом, відбудовували, прокладали наново або ж заміняли на практично нову мережу національних комунікацій. Міста й містечка, так надовго законсервовані під неохайною міською плівою занепаду та безгрошів’я, ставали велелюдними й сповненими енергії.

Французам не завжди подобався темп змін. Пришвидшення й урбанізація суспільного життя, зростання міст і знелюднення сільської місцевості спричиняли появу протестних політичних рухів. Один із проявів спадщини шістдесятих — відновлений інтерес до місцевих та регіональних мов і культур — здавалося, загрожує самій територіальній цілісності та єдності Франції. Перестрашені сучасники думали, що країна модернізується та водночас розпадається на шматки. Але країна втрималася. У Британії зв’язок між усеосяжною державою та неефективною економікою, яку Марґарет Тетчер так підкреслено зневажала, багато хто сприймав як очевидний. Але у Франції сама держава, здавалося, тримає ключ від економічного відновлення країни. Її управлінці були інтелектуальною елітою країни; її планувальники вважали себе класом неупереджених державних службовців, яких не торкалися короткочасні ідеологічні пристрасті й соціальні вибухи в країні. Французька політика гостро розділяла країну через питання, хто мусить прийти до влади і з якою суспільною метою; але в тому, як вони мають використовувати цю владу, існував дивовижний практичний консенсус.

З 1958 по 1969 рік Французькою державою керував Шарль де Ґолль. Виявилося, що свідомо традиційний підхід президента і його неприхована байдужість до нюансів економічного планування не перешкода для змін. Цілком навпаки: саме під покровом напівавторитарної конституції, припасованої до вимог харизматичного авторитарного військового, Франція розпочала революційну модернізацію, яка, з-поміж інших причин, спровокувала протести 1968 року; насправді саме це незручне поєднання старомодної патерналістської влади та дестабілізаційних суспільних змін і спричинило ті заворушення.

Опоненти та критики де Ґолля часто вказували на «недемократичний спосіб», у який генерал захопив і здійснював владу («постійний державний переворот», за визначенням Франсуа Міттерана, наведеним у листівці 1965 року), але можливості й атрибути практично необмеженої президентської влади виявилися не менш принадними і для його наступників усіх політичних мастей. А особливості системи прямих президентських виборів відсували в тінь вибори парламентські, які відбувалися що п’ять років та виводили наперед політичні вміння й особисті якості окремих кандидатів, навколо яких політичні партії тепер мусили гуртуватися. Саме на цьому тлі сходила зірка найвидатнішого з них — Міттерана.

Як і Марґарет Тетчер, Франсуа Міттерана неможливо було уявити в тій ролі, яку він мав відіграти в долі своєї країни. Він народився в родині ревних католиків на консервативному південному заході Франції. Студентом у 1930-х роках вивчав право та поділяв праві погляди, а також активно брав участь у деяких найрадикальніших антидемократичних рухах тієї доби. Під час Другої світової війни він відслужив більшу її частину на невисоких посадах у колабораціоністському уряді Віші і встиг перекинутися на інший бік саме вчасно, щоб після війни видавати себе за учасника Опору. Його парламентська й урядова кар’єра в Четвертій республіці пройшла в багатьох дрібних лівоцентристських партіях, жодна з яких не була пов’язана з марксистським мейнстримом.

Навіть тоді, коли Міттеран у 1965 році безуспішно брав участь у президентських виборах за допомогою партій офіційної лівиці, він жодним чином не був їхнім кандидатом і докладав зусиль, щоб від них дистанціюватися. Тільки в 1969