Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Усе (або майже все) опинилося в списку на продаж. З молотка насамперед пішли менші фірми та підприємства, здебільшого зі сфери виробництва, якими держава володіла частково або мала контрольний пакет. Після них настала черга тих монополій, які до того часу вважали «природними» — на кшталт телекомунікаційних мереж, енергетичних послуг та авіаційного транспорту, починаючи з продажу British Telecom у 1984 році. Уряд також продав більшу частину післявоєнної житлової нерухомості — спочатку тим, хто на той час у ній мешкав, але зрештою всім охочим. Упродовж 1984‒1991 років третина всіх приватизованих активів у світі (за вартістю) припадала тільки на продажі у Великій Британії.
Незважаючи на цей очевидний демонтаж державного сектору, частка британського ВВП, яку поглинали державні витрати, попри обіцянки Тетчер «зняти державу з народної шиї», у 1988 році залишалася практично такою самою (41,7%), як і десять років тому (42,5%). Так сталося тому, що консервативний уряд мав виплачувати безпрецедентні суми на допомогу у зв’язку з безробіттям. «Скандально» висока кількість безробітних (1,6 мільйона), яка так вдарила по репутації уряду Каллаґана в 1977 році, у 1985-му перетворилася на 3,25 мільйона й упродовж усього часу, який місіс Тетчер перебувала при владі, залишалася однією з найвищих у Європі.
Багато тих, хто втратив роботу в неефективних галузях (які в минулому отримували державні субсидії) — як-от металургійна, гірнича, текстильна та суднобудівна, — так і не знайшли іншої роботи і фактично на все життя стали утриманцями держави. Якщо їхні колишні працедавці в деяких випадках (зокрема в металургійній промисловості) перетворювалися на прибуткові приватні компанії, це було не так завдяки диву приватної власності, а тому що уряди Марґарет Тетчер звільнили їх від необхідності виплачувати фіксовані зарплати, «націоналізувавши» вартість надлишкової робочої сили у вигляді безробітних на державному забезпеченні.
Потрібно дещо уточнити стосовно приватизації деяких державних галузей та послуг. Упродовж багатьох років ключові економічні активи перебували в державній власності, водночас інвестиціям чи оновленню не приділяли особливої уваги. Їм бракувало фінансування, якість роботи не залежала від тиску ані конкурентів, ані споживачів, а їхнє керівництво потерпало від бюрократичної інертності й політичних втручань[417]. Завдяки місіс Тетчер у Британії виник набагато більший ринок товарів, послуг і, зрештою, робочої сили. Вибору та цінової пропозиції стало більше (хоча на останнє знадобилося більше часу, а результат був неідеальним). Коли наступник Тетчер Джон Мейджор вивів Британію поза межі «соціального положення» Договору про Європейський Союз, Жак Делор звинуватив його в тому, що він перетворив Сполучене Королівство на «рай для іноземних інвестицій» — прихильники політики Тетчер обґрунтовано й радо визнали б себе винними в такому переступі.
Отже, з погляду економіки Британія за Тетчер стала більш ефективною. Але як суспільство вона зазнала поразки, що спричинила тривалі й катастрофічні наслідки. Через зневагу до колективного володіння ресурсами та їхнє тотальне викорінення, через пристрасне відстоювання етики індивідуалізму, що зневажала будь-яке благо, яке не можна було виміряти кількісно, Марґарет Тетчер суттєво пошкодила британську суспільну тканину. Громадяни перетворилися на акціонерів, або «зацікавлені сторони», а їхні відносини одне з одним та з колективом вимірювалися активами й вимогами, а не послугами та обов’язками. Коли все — від автобусних компаній до постачальників електроенергії — опинилося в руках приватних фірм, які конкурували між собою, публічний простір перетворився на ринковий.
Якщо, як стверджувала місіс Тетчер, «такої речі, як суспільство, не існує», тоді незабаром люди мали втратити повагу до благ, які воно надавало. Так і сталося, а Британія під кінець правління Тетчер стала набувати деяких найогидніших рис американської моделі, якою так захоплювалася «залізна леді». Сфері послуг, які залишалися у власності держави, бракувало фінансування, тоді як «емансиповані» сектори економіки акумулювали значні кошти — зокрема й лондонський Сіті, де інвестиційні банкіри та біржові брокери добре заробили, коли в 1986 році відбувся «біґ-бен» — дерегуляція британських фінансових ринків та їхнє відкриття міжнародним конкурентам. Публічні простори опинилися поза увагою. Рівень дрібної злочинності та правопорушень зростав паралельно зі збільшенням частки населення, яке опинилося в стані безперервної бідності. Як це часто буває, приватне багатство супроводжувалося публічними злиднями[418].
Але можливості Марґарет Тетчер були не безмежні. Її типовий виборець — якого карикатурно зображували як рієлтора зі східного передмістя Лондона у віці тридцяти з гаком років, малоосвіченого, але з хорошою зарплатою та матеріальними благами, про які його батьки могли лише мріяти (будинком, машиною, відпусткою за кордоном, жменькою акцій у фонді взаємних інвестицій та приватною пенсійною схемою) — можливо, й увійшов до світу тетчерського індивідуалізму. Однак він та його родина були повністю залежні від держави в тому, що стосувалося надання життєво необхідних послуг: безкоштовної освіти, практично безкоштовної медицини й пільгового транспорту. Тож коли місіс Тетчер та її наступник Джон Мейджор буквально натякнули, що можуть розпочати приватизацію Національної служби охорони здоров’я або брати плату за державну освіту, громадська підтримка випарувалася — саме серед тих верств населення, які були найбільшими прихильниками тетчеризму, але, попри швидко зароблені статки, залишалися дуже вразливими.
Через п’ять років після завершення урядування місіс Тетчер Джону Мейджору справді вдалося протиснути приватизацію залізничних послуг. Консерваторів надихала перспектива нової виручки від продажу державних активів у приватну власність; але головною їхньою мотивацією було те, що Мейджор вважав за необхідне показати, що вони щось приватизують, — на той час місіс Тетчер розпродала практично все, а приватизація була основною та єдиною програмою Консервативної партії. Однак некомпетентність і порушення, з якими все це відбувалося, та подальші катастрофи, вершиною яких стала низка трагічних залізничних аварій, яких, напевно, можна було уникнути, сприяли не лише поразці консервативного уряду два роки по тому, а й завершенню циклу приватизацій та дискредитації постфактум радикальніших проявів самого тетчеризму.
Серед головних жертв Марґарет Тетчер була її власна Консервативна партія. Коли «залізна леді» її покинула, партія торі — «природна» урядова партія Британії впродовж майже століття — не мала ні програми, ні
