Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Ентузіазм щодо приватизації величезного державного сектору Франції спершу виявила консервативна парламентська більшість, яка стала переможцем на виборах 1986 року. Але й подальші уряди різного складу мали ту саму мету: насправді соціалістичні уряди останніх років Міттерана були найактивнішими приватизаторами. Першими активами, проданими в приватну власність за британською моделлю публічних розміщень акцій на біржі, були великі банки та TF1, один із трьох національних телевізійних каналів. Після них продали державні холдинги, страхові концерни, хімічні й фармацевтичні корпорації та гігантські нафтові конгломерати Total і Elf.
На відміну від місіс Тетчер та її послідовників, французи обережно ставилися до продажу державних комунальних підприємств чи «стратегічних» компаній на кшталт автомобільної компанії Renault (яку лише нещодавно, у 1985 році, врятував від банкрутства величезний державний грант). На ринку, як і в садівництві, французи з недовірою ставилися до незапланованого розростання. Вони воліли зберігати за собою певну можливість втручання, зазвичай залишаючи частину навіть приватизованих компаній під державним контролем. Отож сама приватизація у Франції була чітко врегульованою справою: держава пильнувала, щоб контрольні акції опинялися в тих компаній та підприємств, на які вона могла покластися, і міжнародні інвестори зі зрозумілих причин багато років ставилися до французького середовища з недовірою. Однак за французькими мірками ці зміни були значними й різко повертали країну до європейських і міжнародних тенденцій.
Напевно, тут варто щось сказати про хвилю приватизації, яка надбігла до західноєвропейських берегів у 1980-х роках та прокотилася континентом упродовж наступного десятиліття. Її поява була не раптовою. Як ми пам’ятаємо, частки British Petroleum одну за одною продавали з 1977 року; уряд Західної Німеччини розпрощався з хімічним комбінатом через емісію акцій ще в 1959 році, а за кілька років продав свої акції у Volkswagen; навіть Австрія впродовж 1950-х продала 40% своїх акцій у двох націоналізованих банках, а в 1972 році поступилася своїм значним пакетом у Siemens.
Але все це були хаотичні й, так би мовити, прагматичні приватизації. У 1980-х сталося дещо цілком відмінне, а уряди відчували тиск у питанні проведення цих приватизацій з двох абсолютно різних причин. По-перше, пришвидшення розвитку технологій (зокрема в телекомунікаціях та фінансових ринках) підважували старі «природні» монополії. Якщо уряди не могли тримати під контролем повітряні хвилі чи рух коштів заради суто власного використання, у «володінні» ними було мало сенсу. На користь того, щоб держава залишила собі контроль над частиною того чи іншого сектору — скажімо, над державним телеканалом чи поштовим відділенням, — діяли потужні політичні та соціальні аргументи; але конкуренції тепер було не уникнути.
По-друге, до продажу державних активів уряди підштовхувала нагальна економічна потреба. Під тиском інфляції, нафтової кризи 1979–1980 років, великих річних дефіцитів та зростання урядової заборгованості міністри фінансів вважали продаж державних активів подвійно вигідною справою. Держава могла скинути баласт збиткових промислових галузей чи підприємств, що надавали послуги; а кошти, отримані таким чином, допомагали збалансувати бюджет, принаймні одноразово. Навіть якщо підприємство частково перебувало в державній власності (держава зазвичай залишала собі неприбуткові частини, які не цікавили приватних покупців), готівкові надходження від продажу акцій можна було спрямувати на майбутні інвестиції. З цієї причини навіть багато управлінців державного сектору, яким давно набридло те, що їхні прибутки використовують, щоб покрити державний бюджетний дефіцит, були активними прибічниками таких часткових продажів.
Форма та міра державної власності й контролю в європейських країнах суттєво відрізнялися. Державна частка в промисловості була найменшою в Нідерландах, Данії та Швеції, а найбільшою — в Італії, Франції, Іспанії та Австрії. За винятком сфери охорони здоров’я й соціальних послуг, частка робочої сили, яка на початку 1980-х безпосередньо працювала на державу, коливалася від 15% у Західній Німеччині до 28% в Італії та майже кожного третього в Австрії. У деяких країнах — в Австрії, Іспанії та Італії — державний сектор було представлено величезними промисловими холдингами, найбільшим з яких був IRI[427].
В інших країнах державні відсотки капали через Національний інвестиційний банк і Промисловий гарантійний фонд — як-от у Нідерландах — чи його бельгійський еквівалент Société Nationale d’Investissement. У різний спосіб підтримували лише металургійну промисловість: у Британії Скарбниця зазвичай списувала борги компаній, які перебували в державній власності; у Франції уряд надавав позики під низький відсоток та здійснював політичні втручання, щоб створити для місцевих виробників вигідніші умови, ніж для конкурентів з-за кордону; у Західній Німеччині приватні виробники сталі отримували прямі грошові субсидії.
Ураховуючи такі національні розбіжності, форми приватизації в Європі, звичайно, також значно відрізнялися. Утім у будь-якому разі приватизація спричиняла певну дерегуляцію, лібералізацію ринків та створення нових фінансових інструментів, які сприяли продажам і перепродажам акцій частково або повністю приватизованих компаній. У Західній Німеччині, де головні експортні галузі (автомобільна, машинобудівна, хімічна та компанії з виробництва електроніки) вже були у приватній власності, перешкоди для ефективності й конкуренції становив не державний контроль, а радше висока фіксована вартість і норми ринку праці. За приватизацію в Німеччині, коли та почалася, відповідала насамперед Treuhandgesellschaft — державна корпорація, заснована в 1990 році, щоб позбутися колишніх державних східнонімецьких підприємств[428].
В Італії головним каменем спотикання на шляху до приватизації були корисливі інтереси, але не держави, а політичних партій. Приміром, християнські демократи та соціалісти використовували державний сектор і публічні холдингові компанії, щоб винагороджувати колег і підкуповувати прихильників, надаючи їм державні контракти на неконкурентних засадах та затягуючи їх у sottogoverno — підкилимну систему влади, яка лежала в основі їхнього панування. Однак усупереч цьому потужному несприятливому фактору італійський приватний сектор у той час стабільно зростав, особливо — виробничі підприємства з менш ніж сотнею працівників, таких в Італії було значно більше, ніж у Британії, Франції чи Німеччині.
Уже в 1976 році Конституційний суд поклав край монополії RAI — державних радіо- й телевізійних мереж. Через декілька років автомобільну компанію Alfa Romeo, яка тоді все ще працювала під егідою публічної холдингової компанії, «пожертвували» FIAT. Упродовж шести років найбільші холдингові компанії — IRI, INA, ENI та ENEL[429] — і самі перетворилися на публічні акціонерні товариства. Самі по собі вони не мали цінності, зовсім навпаки: у 1984 році IRI втрачала 4,5 мільйона лір на рік на кожному зі своїх 500 тисяч працівників. Але вони могли видавати облігації, які можна було обміняти на акції в підконтрольних їм компаніях, що тепер стояли в черзі на приватизацію.
Ситуація в країнах, які щойно звільнилися від авторитаризму, суттєво відрізнялася. Наприклад, державний сектор в Іспанії після Франко навіть збільшився.
