Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Відносини між Міттераном та залишками гордої спадщини французького соціалізму були взаємовигідні. Він був потрібен партії: його гідний результат на президентських виборах 1965 року, коли він здобув підтримку 27% зареєстрованих виборців (зокрема багатьох переконаних представників консервативних осередків на Сході і Заході) та змусив де Ґолля змагатися в другому турі, показав його перспективність — уже в 1967 році, на парламентських виборах, значки Міттерана та його фото продавалися дуже добре. Країна входила в нову еру телевізійної, персоналізованої політики: як похмуро зауважив у 1971 році Мішель Дурафур, мер міста Сент-Етьєн, «Франція живе лише в очікуванні наступних президентських виборів». Для лівиці Міттеран став виграшною картою.
Міттерану так само потрібні були соціалісти. Цей затятий опортуніст, не маючи власної організації й відчутно скомпрометований компромісами та скандалами Четвертої республіки, уряди якої він представляв, використовував Соціалістичну партію, щоб удати із себе людину, віддану лівим поглядам, і водночас відкинути важкий ідеологічний тягар, яким була обтяжена стара лівиця. Якось він описав свою релігійну належність так: «Je suis né chrétien, et je mourrai sans doute en cet état. Dans l’intervalle…» («Я народився християнином і, поза сумнівом, ним і помру. Але тим часом…»). З аналогічним цинізмом він міг би додати, що є консерватором, тож ним і помре, але тим часом примудрився стати соціалістом.
Такий шлюб із розрахунку спрацював краще, ніж обидві сторони могли собі уявити. Упродовж 1970-х років, коли розпочинався фатальний занепад британської Лейбористської партії, французькі соціалісти були за крок до свого найбільшого успіху. Подвійною перешкодою для появи нової лівої більшості у Франції стала особиста харизма де Ґолля та страх багатьох виборців, що лівий уряд може опинитися під владою комуністів. У 1970 році де Ґолль помер; а ще через десять років те саме загрожувало комуністам. Якщо за перше Міттеран безпосередньо не відповідав, то останнє, без сумніву, було його заслугою.
Керуючись логікою необхідності та за браком ідеологічної делікатності його попередників, які були справжніми соціалістами, Міттеран спершу ввів свою нову Соціалістичну партію в союз із комуністами; задля виборів у 1972 році він сформував із ними коаліцію на підставі розмитої антикапіталістичної «Спільної програми». На момент виборів 1977 року комуністи, які з 1945 року були основною лівою партією, на 10% відставали від соціалістів Міттерана. Тільки тоді Жорж Марше, нічим не прикметний генсек ФКП, почав усвідомлювати, якої помилки припустилася його партія, пов’язавши долю з молодою та енергійною партією Міттерана; частково це рішення ухвалили під оптимістичним об’єднавчим впливом «єврокомунізму», але було надто пізно.
Покращивши результат 1965 року на президентських виборах 1974 року, коли його з невеликим відривом переміг Жискар д’Естен, що брав участь як кандидат від об’єднаної лівиці, Міттеран створив неперевершену виборчу платформу, перетворивши Соціалістичну партію на інклюзивний рух, популярний серед широких прошарків французького суспільства — католиків, жінок, фермерів і дрібних крамарів, які раніше ставилися до соціалістів вороже[423]. Його власний образ із часом пом’якшав: величезні плакати, розвішані по всій Франції в рамках передвиборчої кампанії навесні 1981 року, зображували Міттерана в м’якому світлі на тлі того самого незмінного пасторального пейзажу, який колись використовували на аналогічних бігбордах для пропаганди Петена разом з обіцянкою «La Force Tranquille» — спокійної сили.
Тим часом комуністи були слабкі — радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році стало для них лютою ганьбою, як і подальше падіння рейтингів. У 1970-х роках Комуністична партія перестала бути незмінною зіркою ідеологічного небосхилу: її престиж, як і кількість голосів, які вона могла здобути, зменшувався навіть у промисловому «червоному поясі» Парижа, де вона була найпопулярнішою із середини 1920-х років. Однак Марше мав намір висуватися на прийдешніх президентських виборах: частково за звичкою, частково з примхи, але понад усе — через усвідомлення, що ФКП потрібно звільнити із задушливих обіймів товаришів-соціалістів.
Під час першого туру президентських виборів 1981 року два кандидати від консерваторів Жискар д’Естен і молодий Жак Ширак разом перевершили результати Міттерана та Марше (останній здобув тільки 12,2% голосів). Але в другому турі, який за два тижні відбувся між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів, Міттеран заручився підтримкою соціалістів, комуністів, борців за довкілля та навіть зазвичай не схильних до співпраці троцькістів, більш ніж удвічі збільшив свій результат у першому турі і став першим соціалістом, який очолив європейську державу в результаті прямого голосування, здолавши Жискара. Він швидко розпустив парламент і скликав парламентські вибори, на яких його партія розгромила і комуністів, і правицю, здобувши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Франція опинилася під цілковитим контролем соціалістів.
Перемогу соціалістів вітали небачені стихійні гуляння. Для десятків тисяч (здебільшого молодих) прихильників Міттерана, які танцювали на вулицях, це був «grand soir», переддень революції, початок кардинально нової доби. Було б необережно стверджувати таке лише на підставі результатів виборів. Як і під час минулих виборчих переворотів — коли у квітні 1936 року переміг французький Народний фронт, із чим одразу ж почали порівнювати успіх Міттерана, або коли перемогу в 1979 році здобула Марґарет Тетчер — розподіл голосів у Франції в 1971 році кардинально не змінився. Насправді результат Міттерана в першому турі був навіть гірший, ніж під час його перших спроб балотуватися в президенти в 1965 і 1974 роках.
У цьому випадку свою роль зіграло те, що виборці-ліваки дисципліновано згуртувалися навколо Міттерана в другому турі, замість того щоб проявити впертість й утриматися від голосування, а також те, що серед прихильників правого флангу не було єдності. З тих, хто в першому турі президентських виборів 1961 року проголосував за Ширака, 16% через два тижні проголосували за Міттерана, не переобравши тодішнього президента Жискара д’Естена, до якого прихильники Ширака ґоллісти відчували щиру відразу. Якби правиця не була отак розділена, не було б ані президента Міттерана, ані абсолютної перемоги соціалістів на подальших парламентських виборах — grand soir радикальних очікувань.
Це варто підкреслити, тому що, здавалося, стільки залежить від результатів виборів 1981 року. З позиції сьогодення зрозуміло, і Міттеран це сам усвідомлював, що його досягнення в 1981 році полягали в «нормалізації» процесу чергування влади у Французькій республіці, створенні можливості для соціалістів вважатися нормальною урядовою партією. Але прихильники Міттерана в 1981 році дивилися на це геть інакше. Вони прагнули не нормалізувати чергування влади в майбутньому,
