Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Вона, без сумніву, була привабливою. Насправді напрочуд широке коло бувалих державних діячів у Європі та Сполучених Штатах зізнавалися (хоча й у приватних розмовах), що вважають місіс Тетчер доволі сексуальною. Франсуа Міттеран, який напевне розумівся на таких речах, одного разу сказав, що в Тетчер «очі Калігули, а губи Мерілін Монро». Вона вміла тиснути й залякувати нещадніше за будь-якого британського політика після Черчилля, але водночас притягувала до себе. Із 1979 по 1990 рік Марґарет Тетчер тиснула, залякувала, а також притягувала британський електорат у політичну революцію.

Під «тетчеризмом» розуміли багато речей: зменшені податки, вільний ринок, вільне підприємництво, приватизацію промислових підприємств і підприємств із надання послуг, «вікторіанські цінності», патріотизм, «індивідуалізм». Деякі з них — ті, що стосувалися економічної політики, — були розвитком ідей, які вже існували і в консервативних, і в лейбористських колах. Інші, зокрема «моральні» теми, були більш популярні серед вірних прихильників Консервативної партії в сільських округах, аніж у широких колах виборців. Але вони виникали як зворотна реакція на лібертаріанство 1960-х та імпонували багатьом прихильникам місіс Тетчер з робітничого й нижчих щаблів середнього класу — тих чоловіків і жінок, котрим ніколи не було по-справжньому добре в компанії прогресивної інтелігенції, яка в ті роки відігравала панівну роль у публічних справах.

Але те, що тетчеризм відстоював більше за будь-що інше, було «присмаком твердого урядування». Під кінець 1970-х активно ширилися стривожені дискусії про нібито «некерованість» Британії та думки про те, що політичний клас утратив контроль не тільки над економічною політикою, а й над сферою зайнятості і навіть над вулицею. Лейбористська партія, яка традиційно була вразливою до закидів, що не здатна підняти економіку, тепер, після «Зими невдоволення», наражалася на звинувачення, що не спроможна керувати державою. Під час кампанії 1979 року торі чудово зіграли не тільки на вимогах щодо суворої економічної та належної грошової політики, а й на очевидному запиті населення на сильних і впевнених лідерів.

За історичними мірками перша перемога Марґарет Тетчер на виборах особливо нічим не запам’яталася. Насправді під проводом місіс Тетчер Консервативна партія ніколи не здобувала багато голосів. Ішлося не так про перемогу на виборах, як про те, щоб побачити, як програють лейбористи, позаяк чимало їхніх виборців віддавали голоси ліберальним кандидатам або ж узагалі не брали участі у виборах. На такому тлі радикальна програма Тетчер та рішучість щодо її виконання може здатись абсолютно невідповідною її національному мандату, неочікуваним і навіть ризикованим відступом від давньої британської традиції урядування якомога ближче до політичного центру.

Але постфактум здається очевидним, що саме цьому Марґарет Тетчер і завдячує своїм успіхом. Відмова піти у відставку навіть тоді, коли її грошова політика явно не давала результатів (тим консерваторам, які в жовтні 1980 року благали її дати зворотний хід і розвернутися на сто вісімдесят градусів, вона відповіла: «Якщо хочете, то ви й розвертайтеся. Леді не задкує»); радо сприйнятий титул «залізної леді», яким її нагородив СРСР[414]; очевидне задоволення, яке вона отримувала від того, що вступає в бій та перемагає низку опонентів, від аргентинської військової хунти у Фолклендській війні[415] до лідера профспілки шахтарів Артура Скарґілла; сумочка, якою вона агресивно замахувалася на лідерів країн Європейської спільноти, вимагаючи «повернути наші гроші», — усе це свідчить про те, що вона точно розуміла, що її головною політичною зброєю була та сама впертість і тверда незгода йти на компроміс, які так бісили її критиків. Кожне опитування громадської думки підтверджувало, що навіть ті, кого не обходила політика Тетчер, часто неохоче визнавали, що певною мірою захоплюються її постаттю. Британцями знову правили.

Насправді, попри всі розмови про особистість та ринок, Марґарет Тетчер очолила безпрецедентне відновлення Британської держави, яке також давало й певні причини для занепокоєння. У керівництві вона була природним централізатором. Щоб переконатися, що її накази виконують по всій країні, вона обмежила повноваження й бюджети місцевих урядів (закон про місцеве самоврядування 1986 року позбавив влади британські метрополії та передав їхні повноваження Лондону в той час, коли в решті країн Європи тривала масштабна децентралізація влади). Напрямок освітньої політики й економічного планування в регіонах став компетенцією відділів центрального уряду під прямим політичним контролем, тоді як звичний простір для маневру самих урядових міністерств дедалі більше обмежував прем’єр-міністр. Що ж до прем’єрки, то вона набагато більше залежала від маленького кола друзів і радників, ніж від традиційного елітного корпусу поважних державних службовців.

Марґарет Тетчер інтуїтивно (і правильно) підозрювала останніх, як і їхніх колег з освітнього та правничого істеблішменту, в тому, що їм ближчий старий патерналізм за державний кошт. В умовах складних традицій британської класової політики Марґарет Тетчер — вискочку з нижчих щаблів середнього класу, не байдужу до підприємців-скоробагатьків — не дуже любила поважна британська урядова еліта, і вона відповідала їм з посиленою взаємністю. Старші торі були шоковані її цинічною зневагою до традицій і давніх звичаїв: на піку приватизаційної лихоманки колишній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан звинуватив її в тому, що вона продає «родинне срібло». Її попередник Едвард Гіт, який колись розлючено назвав дії одного корумпованого британського підприємця, що набули розголосу, «неприйнятним обличчям капіталізму»[416], ненавидів і Тетчер, і її політику. Їй було на це глибоко начхати.

Революція Тетчер зміцнила державу, виплекала ринок та заходилася руйнувати зв’язки, які колись тримали їх укупі. Вона назавжди позбавила британські профспілки тієї влади, яку вони колись мали, провівши закони, що обмежували права їхніх лідерів щодо організації страйків, а потім посиливши їх у судах. У дуже символічному протистоянні 1984–1985 років, висунувши озброєну державу проти приреченої спільноти промисловців-пролетарів, вона придушила жорстоку й відчайдушну спробу Національного гірничого союзу протистояти рішенню уряду закрити неефективні шахти та скасувати субсидії для вугільної промисловості.

Шахтарський опір був погано організованим і не мав шансів на перемогу, а страйк тривав радше з відчаю, ніж з огляду на прораховану стратегію. Але те, що Марґарет Тетчер перемогла там, де програв Едвард Гіт (і де наступні лідери-лейбористи ухилилися від боротьби), надзвичайно посилило її владу — так само як і провальна спроба Тимчасової ІРА вчинити на неї замах посеред страйку. Тетчер, як усім найкращим революціонерам, щастило на ворогів. Вони дозволяли їй стверджувати, що лише вона говорить від імені зневірених, замучених регуляціями «маленьких людей», яких вона звільняла від десятиліть гніту корисливих інтересів інших та паразитів, що наживалися на пільгах, наданих з милості платників податків.

Безперечно, після початкового занепаду в 1979–1981 роках економічні показники Британії за роки правління Тетчер справді покращилися. Завдяки